ІЗ КОЗАКІВ В ЦАРСЬКІ НАСТАВНИКИ

Син золотоніського козака Симон (Тодорський) виховав двох майбутніх російських імператорів – Петра ІІІ і Катерину ІІ

 

 

Син козака Переяславсь- кого полку Семен наро-

дився 1 (за новим стилем 12) вересня 1700 або 1701 року в Золотоноші. Батьківська родина Семена Федоровича зуміла прищепити своїм дітям глибоку віру і побожність – сестра Семена Юстина теж стала церковним діячем – ігуменею Київського Флорівського монастиря.

У 17 років Семен вступив до Києво-Могилянської академії, яку успішно закінчив у 1726 році. Деякий час прожив у Ревелі (тепер Таллінн). Навчання український парубок продовжив у Німеччині – у відомому лютеранському університеті в Галле, де викладав тоді славетний лінгвіст Іоанн Генріх Міхаеліс. Про те, наскільки серйозно Семен Тодорський займався лінгвістичними студіями, свідчить список книжок із його бібліотеки (частина з них збереглася до наших днів). Тут, окрім богословських і філософських трактатів та різноманітних перекладів Біблії і навіть Корану, чимало словників, граматик. Книжки й рукописи, зібрані Тодорським, написані латинською, німецькою, єврейською, грецькою, арабською та польською мовами.

Галльський університет був центром лютеранської богословської течії, під назвою пієтизм. Вона навчала особистому благочестю, відчуттю постійного перебування під уважним Божим оком. Ця безпосередня Божественна увага до кожної людини протиставлялася пієтистами церковним догматам і владі пасторів. Пізніше ця течія в Європі значною мірою виродилася в релігійний фанатизм, але Семен Тодорський потрапив під уплив цієї течії у час її найвищого підйому. Зацікавившись пієтизмом, він навіть переклав на російсько-українську книжну мову того часу роботи теоретиків цієї течії.

Чудовий знавець німецької мови, Семен Федорович переклав і чимало поетичних творів. Ось як звучить у перекладі Тодорського вірш поета Зигмунда Вайнгертнера «Моєму любому Богові»:

Посреді зла многа

надіюсь на Бога,

он мене не оставить,

от всіх мя бід ізбавить,

ниже дастъ мні пропасти,

все лежить в його власті.

Гріхом искушаєм,

не отчаяваєм

єсм, всю мою надію

в Іісусі імію.

Йому хощу служити,

жив і мертв його бути.

 

Закінчивши 1735 року університет, Семен Тодорський три роки жив і викладав в Угорщині та Сербії, після чого повернувся до Києва. У рідній Києво-Могилянці викладав грецьку, єврейську і німецьку мови, 1740 року прийняв чернецтво з іменем Симон.

У 1742 році за рекомендацією митрополита Київського Рафаїла (Зборовського) перебирається до Санкт-Петербурга. Тут його як освіченого богослова і знавця німецької мови при-значають вихователем та вчителем Закону Божого для спадкоємця російського престолу Карла Петера Гольштейн-Готторпського (майбутнього імператора Петра ІІІ) та його нареченої Софії Фредерики Августи Ангальт-Цербстської (майбутньої Катерини ІІ). При цьому отець Симон був духовним наставником усієї імператорської родини і придворним проповідником. У майбутньому Катерина ІІ не раз тепло відгукувалася про свого законовчителя.

Окрім духовного наставляння перших осіб у державі, отець Симон не залишає перекладацької і богословської роботи. Бере участь у підготовці класичного перекладу Біблії на церковнослов'янську мову (так званої Єлизаветинської Біблії), для якої звірив та заново переклав з єврейської мови Книгу Буття. Довгі роки Симон (Тодорський) був членом Святішого Синоду.

31 березня 1745 року архімандрита Симона було рукопокладено в сан архієрея (це найвища ступінь священства) і призначено єпископом Псковським та Нарвським. Своєю єпархією він керував заочно, за допомогою листування, продовжуючи жити у Петербурзі. Це, однак, не завадило владиці Симону діяльно турбуватися про духовний розвиток жителів Псковщини, оздоблювати місцеві храми і тамтешню семінарію. 1748 року владику Симона піднесено в сан архієпископа. 1749 року, коли його було звільнено від обов'язків духовника імператорської родини, владика перебрався у Псков. Тут після тривалої хвороби він і почив у мирі 22 лютого (за новим стилем 4-5 березня) 1754 року.

За свідченням псковської церковної влади, після смерті владики Симона біля його могили відбувалися численні чудеса. Багато людей, особливо з головним болем і дитячими хворобами, зцілювалося. 1854 року під час ремонту склепу псковське духовенство побачило тіло владики Симона, яке було нетлінним... Усе це дало підстави псковичам ушановувати його як місцевошанованого святого (хоча офіційної канонізації не відбулося). У 1930-х роках могилу святителя Симона було зруйновано, а його мощі зникли. Утім, як свідчать сучасні священики, чудеса на тому місці, де колись було поховано подвижника Божого, відбуваються й нині...