ІСТОРІЯ

Територія сучасного Дніпропетровська належить до степової частини України. Здавалося б, нічого особливого, але в цьому якраз причина цікавої, героїчної і в той же час трагічної нашої минувшини: в сиву давнину степи України разом із степами Росії та Дунайської долини були своєрідними коридорами для просування народів у Європу з Середньої Азії, Кавказу та Уралу. У IV-V ст.цим шляхом пройшли до Західної Європи полчища гуннів, очолюваних Аттілою, а у VII ст. булгарська орда, очолювана Аспарухом, вторглася на Балканський півострів, змішалася з місцевими слов'янськими племенами. УVIII ст. у наші степи з Північного Кавказу прийшли хозари, розширивши територію своєї держави - Хозарського каганату, яку у X ст. зруйнував київський князь Святослав Ігорович. Степами України у IX ст. вийшли в Дунайську долину мадярські племена з Уралу. Через ці степи у середині XIII ст. пройшли орди хана Батия.
Наші степи були також зоною постійних міграцій кочових племен. Нам відомо, що за часів Київської Русі тут з'являлися тюркські племена печенігів, тюрків, половців, татар. Міграція чужоземців по наших степах або їх тут перебування не сприяли заселенню степової частини України і призвели до утворення своєрідної зони відчуження, яка у XV ст. отримала назву "Дикого Поля", а в сучасній науковій літературі - "Великого степового кордону України". Південний край цієї зони проходив по Причорноморських степах, а північний періодично зазнавав змін залежно від співвідношення сил наших пращурів та степовиків. Так, після здобуття ханом Батиєм Києва (1240 р.) північний передній край Великого кордону став проходити південніше цього міста, а вXIV ст. під натиском литовсько-українських військ - відсунувся (на Правобережжі) аж до Чорного моря.

Невелика частина тюркських племен (5-6 знатних родів), які були у складі війська хана Батия, поселилася в XIII ст. в Криму, перейшла на осілий спосіб життя" отримавши назву кримських татар. Внаслідок розпаду у середині XV ст. Золотої Орди в Криму виникло Кримське ханство.
Після захоплення Османською імперією наприкінці XV ст. Кримського ханства та територій у нижній частині Дніпра, Дністра та Дунаю, а також вторгнення в середині XVI ст. в Причорноморські степи Ногайської орди, яка прийняла протекторат Криму, передній (північний) край Великого кордону відкотився на Лівобережжі до р.Рось (Черкащина), а на Правобережжі до р.Ворскла (Полтавщина). Зона Великого кордону на цей час включала південні регіони сучасних Черкаської та Вінницької областей, повністю Кіровоградську, Дніпропетровську, Миколаївську і Херсонську та частково Одеську й Запорізьку області.
Із змінами кордону рухались відповідно українці і татари, тому дуже часто вони опинялись на чужій території. Так, коли зона кордону пересунулась до Причорномор'я, там поселилися українці, а коли передній край кордону пересунувся на північ, вони опинилися на турецькій (татарській) території. 
Те ж саме відбувалося і з татарським населенням. Але, незважаючи на наявність різних релігій, мов і звичаїв, між українцями і татарами існувало певне взаєморозуміння, яке проявилось у спільному господарському використанні території Великого кордону. Про те, як сприймалася зона Великого кордону у свідомості українців і татар, свідчать слова одного з кримських ханів, висловлені у листі до великого князя литовського (початок XVI ст.): "То земля не моя і не твоя, лишень Богова".

На території Великого степового кордону України як зони відчуження буяла недоторкана природа, паслись табуни диких коней, стада зубрів (диких корів), оленів, кіз, диких свиней. У степових травах, висота яких сягала двох метрів, гніздилося безліч птахів: гусей, дроф, качок та ін. У річках та озерах водилася величезна кількість риби. Особливо славилась багатством риби р.Самара. В лісах, урочищах та байраках було безліч промислового звіра: лисиць, куниць та ін., а також гнізд диких бджіл.
Величезні, казкові природні багатства Дикого Поля приваблювали як татар, так і українців. Тут були сприятливі умови для скотарства, тому татари з півдня заглиблювалися на територію кордону із стадами овець, великої рогатої худоби та табунами коней. А з півночі - українці займалися різними промислами: ловили рибу, збирали мед, полювали і т.ін.
Опинившись на Великому кордоні - між кочівництвом і осілістю, між слов'янами-християнами і мусульманами, між культурами Сходу і Заходу - українці і татари як сусіди виявилися, за визначенням Я. Дашкевича, дуже місткими етносами для запозичення чужоземних елементів в усіх сферах життя, не втрачаючи при цьому своєї національної суті. Так, кочовий спосіб життя був типовим для південного та південно-східного прикордоння. Але під впливом українців на південній частині Великого кордону з'явилися татарські та калмицькі постійні зимівники і села. І навпаки, на його північній частині, в українців, під впливом кочівництва з'явилися вівчарство, тваринництво, конярство.
Функціональними мовами з обох боків кордону були українська і татарська. Українською мовою володіли турецькі урядовці, кримські хани (залишилися листи і ярлики кримських ханів XV - першої половини XVI ст., написані українською мовою), а також рядові татари, що контактували з українцями. Татарською мовою володіла частина українського населення прикордоння, зокрема рядове козацтво, а також козацька еліта (Б.Хмельницький, П. Дорошенко, значна частина полковників та ін.).

Великий вплив на українське та польське середовище того часу мала східна мода, бо, незалежно від воєнного становища на Великому кордоні, через Україну з Туреччини, Ірану, Індії та Єгипту прибували в Європу торговельні каравани з тканинами, одягом, парфумерією та іншими предметами туалету. За східними взірцями на Україні засновувалися мануфактури, а також використовувався досвід турецького фортечного будівництва. У домашньому побуті українці запозичили низку східних страв і напоїв, зокрема каву, шербет, халву тощо, а також деякі побутові ритуали.
Козак одягнений у типово східний костюм. Він має зачіску "оселедець", яка була зачіскою представників степового лицарства. Таку зачіску, за повідомленням візантійських джерел, як ознаку приналежності до високого лицарського стану, мали знаменитий гуннський цар середини V ст. Аттіла і київський князь другої половини X ст. Святослав - син княгині Ольги. 
Не тільки одяг та зачіска свідчать, що українське козацтво успадкувало традиції східного лицарства, а й символіка зброї. Зокрема, лук як символ східного степового лицарства (починаючи ще із скіфських часів) був обов'язковим лицарським атрибутом турецьких султанів та османської еліти. У козацтва також лук і стріли як символи лицарства присутні в численній геральдиці, портретному живопису (Дмитро Байда-Вишневецький, Петро Сагайдачний, козак Мамай) і т. ін. До лицарської козацької символіки належить також і рушниця (мушкет). 
На думку сходознавця О. Галенка, "козаки скопіювали яничарську піхоту як воєнну силу, грізну владою рушниці, створивши вагомі підстави піднесення рушниці до символу козацького війська і ширше - привілейованого збройного стану, якого десятиліттями добивалося козацтво". 
Проте рушниця не була символом лицарства ні на Заході, ні на Сході, навіть згадувані яничари (гвардія турецьких султанів), які були висококваліфікованими мушкетерами, не використовували рушницю у своїй символіці. Східне і західне лицарство, формування якого, на відміну від українського козацтва, припало на часи до масового використання вогнепальної зброї, вважало рушницю підлою зброєю. Запорожці піднесли застосування мушкета до вершин досконалості і обрали його за символ лицарської (козацької) доблесті.

На козацькій військовій організації теж позначилися тюркські зв'язки. Так, козацький полковник за прикладом турецького санджак-бея об'єднував у своїх руках цивільну і військову владу, а значення коша - місця зосередження татарського війська - було трансформовано на козацькому грунті в структурну одиницю територіального війська. Бунчук носили як над головою паші, хана, так і над головою козацького гетьмана. 
Від кочівників козаки запозичили табір з возів і перетворили його на грізний бойовий порядок оборони і наступу шляхом поєднання його з вогнепальною зброєю. 
За висновками вченого-історика О.Толочка, запорожці за східними традиціями державотворення для назви своєї держави Запорозької Січі застосували метафору - "Військо Запорозьке"  (подібно до східної метафори - "Орда", тобто військова держава). Так називалася і українська козацька держава Б.Хмельницького, а свої універсали він підписував титулом "Гетьман Війська Запорозького". 
В козацькі часи вислів "Військо Запорозьке" мав подвійне навантаження. З одного боку, він означав "українське козацьке державне утворення". Про це свідчать договори, укладені між Військом Запорозьким і такими державами як Польща, Росія, Кримське ханство, Туреччина, Молдавія, Трансільванія тощо. З іншого боку, словами "Військо Запорозьке" могли визначатися українські збройні сили, армія і т.д.

Стосовно території Великого кордону ще зазначимо, що одночасно з господарським промислом виникає воєнний промисел, який на своєму початковому етапі зводився до силового заволодіння чужими здобутками праці. Люди, які займалися воєнним промислом або поєднували господарчий промисел з воєнним, стали називатися козаками, а саме явище -козакуванням. Козакування у XIV ст. спочатку виникає на південному боці кордону у татар, а у XV ст. - і в українців.
Кримське ханство під впливом свого сюзерена в останній чверті XV ст. починає вести воєнний промисел з метою грабіжництва і людоловства не тільки в зоні Великого кордону, а й у прикордонній та далекій від нього території України. У цей час козацтво не було численним, а головне, не було згуртованим як військова сила - оскільки козакуванням (сезонним) займалися представники різних верств населення з різних куточків України - і тому не могло дати належної відсічі нападникам. Україна палала пожежами, а тисячі її мешканців ішли в неволю.

У XV-XVII ст. повсюдно в арміях панував принцип самозабезпечення. Солдат повинен був сам придбати собі зброю, спорядження, коня, провіант і т.п. У кращому випадку під час найму йому могли заплатити якісь гроші, але основна винагорода планувалась за рахунок пограбування населення в районі воєнних дій. При цьому не мало значення, чиє це населення. Що ж стосується Кримського ханства, то тут були ще свої особливості.
Кримські хани роду Гіреїв - прямі спадкоємці Чингізів, а отже, і Золотої Орди. За своїм родовим статусом вони стояли вище турецьких султанів. У зв'язку з цим, хоч кримський хан і був васалом турецького султана, але останній не міг наказувати ханові, а тільки просити. Крім цього, на кримського хана за традиціями спадкоємності був покладений обов'язок контролювати територію, яка раніше належала до Золотої Орди. Враховуючи цю обставину, король Польщі і цар Московської держави платили кримському хану щорічну данину ("упоминки"). Крім того, хан часто вимагав додаткових дарунків і вважав морально виправданим здійснити похід на "свої" землі, щоб додатково отримати прибутки. Цим пояснюються часті грабіжницькі напади татар на українські і московські землі.

Доленосною для українського козацтва, за висновками С. Леп'явка, стали середина та друга половина XVI ст. Цей період характеризується низкою важливих подій, які безпосередньо зачепили інтереси козацтва.
По-перше, у XVI ст. у Великому князівстві Литовському, до складу якого входила переважна більшість земель України, відбулася реформа феодальних структур і реорганізація військової справи. Завершується формування шляхетства як лицарського привілейованого стану з широкими політичними правами. Внаслідок цього частина військово-службового стану бояр втратила право на землеволодіння. 
По-друге, після Люблінської унії (1569 р.), яка об'єднала Польщу і Литву (разом з Україною) в єдину державу - Річ Посполиту, українські землі підпадають під юрисдикцію державних структур Польщі, в яких не було місця для українських бояр. Внаслідок цих двох подій величезна армія українських бояр, яка до того становила основу збройних сил і структур місцевої влади, опинилася "за бортом" держави. Колишнє боярство стояло перед вибором: або перетворитися на селян, або покозачитись і під новим ім'ям (козацьким) боротися за повернення своїх боярських прав. Воно обирає останній шлях і до кінця XVI ст. повністю покозачується.
Внаслідок цього процесу козацтво "обоярилось", тобто отримало потужну інтелектуальну силу, уособлену людьми, які мали великий досвід у військовій справі та державотворенні. Ця сила стає організаційним ядром козацтва і перетворює його із аморфного прикордонного військово-промислового утворення на новий суспільний стан у Польському королівстві. 
Зміни, що відбулися в козацтві, відразу ж відбилися на функціонуванні Великого кордону. Починаючи з середини XVI ст. козацтво поступово перетворюється на потужну і грізну воєнну силу на Великому кордоні, набирає суто національних (українських) і православних рис. Одночасно українське козацтво заглиблюється в зону Великого кордону для господарчого промислу та використання малодоступних (у топографічному відношенні) територій для створення своїх форпостів-мікросічей.

Першу спробу створити такий форпост на острові Хортиця зробив у 50-ті роки XVI ст. Дмитро Вишневецький. Але в цей час українське козацтво не було ще сконсолідоване у потужну військову силу, тому зусилля легендарного князя не мали продовження. Спираючись на воєнну силу, українське козацтво у другій половині XVI ст. здійснює колонізацію значної території Великого кордону шляхом утворення кошових осередків у районах інтенсивних промислів: 
на р. Самара з форпостом Самарчук (сучасне м. Новомосковськ Дніпропетровської обл.), на р. Кальміус при впадінні її в Азовське море (район сучасного м. Маріуполь Донецької обл.), на р. Інгулець при впадінні її в р.Дніпро - в урочищі Перевізка (район сучасного м. Херсон) та на р. Південний Буг при впадінні в неї р. Синюха - в урочищі Запорозький гард (район сучасного м. Первомайськ Миколаївської обл.), на островах Великого Лугу (сучасна територія Нікопольського району Дніпропетровської обл.), а також на перевозі Переволочна - біля впадіння в Дніпро з правого берега Омельника II, а з лівого - р. Ворскла (біля сучасного с. Мишурин Ріг Дніпропетровської обл.). 
Отже, наприкінці XVI ст. на Великому кордоні відбулися помітні зміни, які характеризуються вступом козацтва на шлях створення на Низу Дніпра нових його організаційних структур, що мало змінити співвідношення сторін на користь їх збалансованості.

Великий степовий кордон України був своєрідною системою, яка включала такі полярні компоненти як кочівництво і осілість, християнство і мусульманство, культури Сходу і Заходу, господарчий і воєнний промисли, воєнні конфлікти і мирне співіснування між українцями і татарами. 
Здавалось би, така система не мала права на тривале існування. Як відомо, життєдіяльність будь-якої системи забезпечує її функція. Основним змістом функції Великого кордону як системи є співіснування усіх її компонентів. Воно забезпечувалося двома основними чинниками: спільним використанням багатств Великого кордону і балансом військових сил (балансом воєнних конфліктів) з обох його боків. Чинник співіснування між українцями і татарами забезпечувався великою їх місткістю до запозичення одне в одного елементів духовної і матеріальної культури, не втрачаючи при цьому своєї національної ідентичності. 
Позитивні аспекти цього явища для долі українського народу, за умов, якщо він буде мати воєнно-політичний союз з Кримським ханством, розуміли представники козацької еліти, зокрема Б.Хмельницький, П. Дорошенко, П.Орлик та ін. Вже згадуваному Я. Дашкевичу вдалося розшифруватисимволіку особистого герба Б.Хмельницького. Виявилося, що ліва сторона герба має зображення українських клейнодів, а права - турецьких.
Торкаючись іншого чинника стійкості Великого кордону як системи - балансу воєнних конфліктів, скористаємося спогадами барського старости Бернарда Претвича, який протягом 1540-1551 рр. брав у них безпосередню участь. 
По-перше, він зазначає, що в основі цих конфліктів лежала не ворожнеча, а промисел. Торгівля людським товаром була найприбутковішою статтею на порубіжжі. Цим промислом не нехтували мешканці з обох боків кордону. У зв'язку з цим під час сутичок прагнули уникнути втрат забитими. 
По-друге, на промисел для людоловства виходили маленькими підрозділами (в межах 50 чоловік). Така тактика з боку татар дозволяла їм рухатись на великій швидкості (до 300 км за добу), непомітно обходити сторожу, нападати на населений пункт, брати в полон його мешканців і швидко відходити в степи Великого кордону. Попередити татарський напад за таких умов було майже неможливо, тому вся тактика боротьби з такими нападами зводилась до єдиного - погоні за нападниками і теж у складі невеликого підрозділу. 
Наздогнавши татарський підрозділ, відбивали здобич, а також здійснювали помсту шляхом знищення татарських та турецьких поселень і їх мешканців на південному порубіжжі кордону. Забирали полонених і коней. За людей отримували викуп, а коней реалізовували через торгівлю. Б. Претвич зазначає, що турки не брали участі безпосередньо у цьому промислі, а надавали татарам своїх коней, за що отримували половину здобичі (за оренду коня).
Згідно із скаргами турецької і татарської сторони, козаки також займалися воєнним промислом на південному порубіжжі, застосовуючи тактику малих підрозділів. Ця тактика поширювалась, за висновками відомого історика М. Грушевського, і на господарчий козацький промисел, що сприяло осіданню козацтва на Низу Дніпра, але з інших причин. Прикордонні старости брали великі побори з козацьких ватаг, які поверталися з промислу. При цьому чим більша була ватага, тим більший був податок. Щоб зменшити побори, козаки вдавалися до зменшення ватаги, тобто частина козаків залишалася на Низу Дніпра і реалізовувала через торгівлю свою частку промислу на південному порубіжжі та в Криму.

Таким чином, Великий кордон України був небезпечним і нестабільним у воєнному відношенні, але він дарував за це позадержавну свободу і незалежність людині, якщо вона була здатна захистити себе за допомогою зброї. У зв'язку з цим на терені кордону осідали люди з певними рисами характеру, зокрема, відважні й мужні, здатні на ризик, згодні терпіти дискомфорт і випробування.

Аналіз воєнних конфліктів на Великому кордоні другої половини XVI ст. свідчить, що це були конфлікти між українським козацтвом і Кримським ханством. Ця держава була народжена Великим кордоном і існувала за його законами. Турецький протекторат для Кримського ханства був формальністю. Керівництво Османської імперії було зацікавлене в існуванні цього передового форпосту мусульманства на кордоні з християнським світом і готове було піти на будь-які поступки, аби його зберегти. 
З іншого боку, польський уряд був зацікавлений в існуванні українського козацтва, яке було єдиною воєнною силою на Великому кордоні, здатною протистояти Кримському ханству. Це було необхідно, але недостатньо. Незважаючи на великий вплив козацтва на процеси, що відбувалися на Великому кордоні, воно не мало єдиної організаційної структури, не було визнане збройними силами Польщі, за виключенням невеликого підрозділу реєстрових козаків, і тому поступалося в мобілізаційній та бойовій готовності перед татарським військом, яке було збройними силами Кримського ханства.
У структурі Великого кордону як системи для її сталості, розвитку і досконалості не вистачало важливого компоненту - державного утворення на його північному боці, яке б було альтернативою Кримському ханству і яке б перетворило українське козацтво на свої збройні сили. Умови реалій вимагали створення державного утворення, яке було б передовим форпостом християнства на Великому кордоні України. І таке державне утворення виникло на території нинішнього нашого міста і області у 80-х роках XVI ст.під назвою Війська Запорозького або Запорозької Січі, при цьому небезпечні умови Великого кордону стали гарантом її існування і незалежності.

В козацькі часи територія сучасного міста Дніпропетровська і області були складовою частиною земель Запорозької Січі (Війська Запорозького). Управлінський центр Січі розташовувався у Великому Лузі на території сучасного Нікопольського району. За різних обставин у межах цього району управлінський центр Січі п'ять разів змінював місце свого розташування, від чого Запорозька Січ у кожному випадку отримувала іншу назву: Томаківська(80-ті рр. XVI ст. - 1593 р.), Базавлуцька (1593 - 1638 рр.), Микитинська (1638 - 1652 рр.), Чортомлицька (1652 - 1709 рр.), Шапільненська (1734 - 1775 рр.).

Перша Січ (Томаківська) виникла у 80-ті рр. XVI ст. шляхом об'єднання кошових (малих) утворень (форпостів-мікросічей) козацтва, які до цього існували на прикордонній території та на Низу Дніпра. Можна припустити, що перед її утворенням таких малих кошів було не менше 6-8. Із них 4 було на Низу Дніпра: Самарський, Кальміуський, Інгульський та Бугогардівський, і не менше 3-4 на українсько-татарському прикордонні (Брацлавщина та південна Київщина). Можливо, це Канівський, Черкаський та Переволочанський.
Оскільки створення Січі було ініційовано військовим станом - українським козацтвом, то основи її державності спиралися на військовий елемент, який і визначав її характер: виникла військово-демократична республіка з адміністративно-військовою та судовою владами. Провідна роль військового елементу в цій республіці проявлялася в тому, що козацька військова адміністрація контролювала всі сфери життя, а кожен козак був не тільки громадянином, а й її воїном. Цей шлях побудови української державності у поєднанні з її демократичними засадами є унікальним у світовій практиці.
Законодавчою владою Запорозької Січі була Рада Січі, виконавчою - гетьман із своєю адміністрацією, а судовою - суди малих кошів, яких було 6-8 і відповідно стільки ж - кошових отаманів. Посади кошового отамана Січі тоді ще не існувало. Про курені бракує будь-якої інформації, хоч малі коші виникли шляхом об'єднання територіальних козацьких громад. Збройні сили Січі складалися з формувань кошів і отримали назву Війська Запорозького.

1593 року Томаківська Січ була зруйнована кримськотатарською армією, тому у наступному році столиця Січі була облаштована на о. Базавлук, який знаходиться на відстані 30 км від о. Томаківка вниз за течією Дніпра. Цікаву інформацію про Базавлуцьку Січ подає у своєму щоденнику посол австрійського імператора Еріх Лясота, який відвідав її з дипломатичною місією 1594 р. Він, зокрема, пише, що на січову раду скликали козаків осавули, що не траплятиметься на Січі у пізніші часи, зокрема у XVIII ст., коли на такі ради скликали козаків курінні отамани. 
Він також повідомляє, що після ради "ми пішли у свої хатини, які вони звичайно називають кошами". Отже, йдеться про розташування кошів у столиці Січі, де заступниками (помічниками) кошових отаманів з військової справи були осавули. Лясота також лише, що полковник у Війську Запорозькому - "це начальник над п'ятьма сотнями вояків". Ще він свідчить про наявність на Січі осіб, "які командують у Війську Запорозькому понад 100 козаками кожний". Отже, січовий похідний полк поділявся на сотні, а остання - на десятки.

Утворивши державу Військо Запорозьке та її збройні сили, українське козацтво спрямовує свою зброю не тільки на південь Великого кордону, а й на північ, проти польської влади, вимагаючи повернення боярських прав. Перші збройні конфлікти між польською владою і Запорозькою Січчю (Томаківською, Базавлуцькою) за станові права козацтва відбулися під керівництвом гетьманів Війська Запорозького К. Косинського (1591-1593 рр.) та С. Наливайка (1593-1596 рр.), але ці повстання не дали позитивних результатів для козацтва.
Упродовж наступних 30 років проблема конфліктів була вирішена польським урядом шляхом залучення козацтва до участі у воєнних кампаніях 1602-1621 рр., що вгамувало боротьбу за повернення боярських прав, оскільки війна годувала усіх її учасників. Але закінчилася війна, і понад 40 тис. козаків, її учасників, які звикли жити з воєнного промислу, залишились без засобів існування. 
Одним із шляхів виходу із цієї ситуації був вступ на державну службу, яку гарантував козацький реєстр. Щоб розширити кількісний склад цього реєстру, спалахують повстання проти польської влади, організовані гетьманами Війська Запорозького: М. Жмайлом (1625 р.) та Т. Федоровичем-Трясилом(1630-1631 рр.). Польський уряд пішов на поступки, але більше 6 тис. реєстровців через обмежені фінансові можливості він не міг узяти на утримання. За таких обставин та частина козацтва, що не потрапила до реєстру, спрямовує свій досвід і здібності на проведення воєнного промислу у південній частині Великого кордону та його південному гінтерланді [(нім. Hinterland, від hinter - за, позаду і Land - місцевість) - держави і території, які примикали до Великого кордону. Для південної його частини це - Кримське ханство та Туреччина].

З цією метою судноверф Базавлуцької Січі створює потужний морський флот, який давав можливість запорожцям вести бойові дії проти турецького флоту та гарнізонів узбережних фортець. 1606 р. вони здобули й зруйнували турецькі порти: Кілію, Акерман, Варну, 1613 р. атакували Трапезунд і зруйнували Сіноп, а 1615 р. спалили околиці Константинополя. У 1616 р. флот, очолюваний П. Сагайдачним, здобув і спалив Кафу. Морські експедиції були дуже ризиковані, але вони давали багату здобич. Ці напади сковували значні сили противника на турецько-татарському узбережжі Чорного моря. В такий спосіб ослаблювалася сила турецько-татарського натиску на українські землі.


За матерiалами: 
І. С. Стороженко 
Дніпропетровськ. Віхи історії. – Дніпропетровськ: Грані, 2001

Фортеця була побудована на правому березі Дніпра, на високій скелі, яка панувала над його річищем (у цьому місці досить вузьким) і його Кодацьким порогом, а також над гирлом р. Самара, що впадала неподалік у Дніпро з лівого берега. Матеріалом для побудови фортеці були земля і дерево. Вона мала вали у вигляді чотирикутника з висунутими бастіонами і сухими ровами, які прикривались частоколом з дерев'яних паль. Із західного боку фортеці (зі степу) знаходились ворота. На валах фортеці були встановлені гармати, які прострілювали річище і береги Дніпра біля Кодацького порогу, а також гирло р. Самара.
Гарнізон фортеці складався з 200 німецьких драгунів, якими командував заступник Яна Маріана - комісар Пшиягловський. Зухвала поведінка останнього та його драгунів щодо козаків, які мали в околицях Кодацького порогу свої зимівники, стала причиною повстання запорожців восени 1635 р., яке очолив гетьман Війська Запорозького І. Сулима. Вночі козаки наблизилися з боку степу до фортеці, зненацька захопили і вирізали всіх драгунів, місцями розкопали фортечні вали, а гармати відвезли на Січ. На Україну із військом вирушив С. Конєцпольський, але до воєнних дій справа не дійшла. Козакам було запропоновано вирішити це питання мирним шляхом, а саме: видати І. Сулиму і його соратників, яким обіцяно зберегти життя. Але ця обіцянка була порушена, І. Сулиму і його побратимів було страчено 12 грудня 1635 р. у Варшаві.
Через два роки після повстання І. Сулими, у 1637 р., через проблеми козацького реєстру вибухнуло чергове козацьке повстання, яке очолив гетьман Війська Запорозького П. Павлюк. 16 грудня 1637 р. під Кумейками він зазнав поразки і капітулював. Між польським і козацьким командуванням у 1638 р.була укладена Кумейківська угода, якою "на вічні часи" скасовувались для козацтва всі пільги, прибутки, право на окремий суд (козацькі суди) і вибори старшини. Козацький реєстр мав складатися із 6 тис. козаків (6 територіальних полків по одній тисячі у кожному).
Не тільки до повстанців, а й до всього реєстрового і запорозького козацтва польським урядом були вжиті репресивні заходи: зокрема столицю Січі перенесено до Микитиного Рогу, а Базавлуцьку - зруйновано; гармати вилучено, а флот і судноверф спалено. У Микитинській Січі для виконання контрольно-каральних функцій розташовано польську залогу у складі одного реєстрового козацького полку і загону польських драгунів, що мала за обов'язок розганяти свавільні зборища на островах і річках.

Одночасно завершилось відновлення фортеці Кодак у 1639 р., побудованої за проектом німецького інженера Гектанта поряд з руїнами першої. Нова фортеця була втричі більшою за першу, а матеріалом для її побудови так само слугували земля і дерево. В основі фортеці був квадрат, зовнішня сторона якого становила 112,5 м. По периметру квадрата був насипаний і обкладений дерном потужний вал, який створював на кожному наріжнику п'ятибічний, висунутий вперед бастіон. Доступ до валу та його бастіонів боронив з трьох сторін глибокий сухий рів, а з четвертої сторони замість нього був крутий берег Дніпра. Вал з боку Дніпра мав майданчики, висунуті вперед, що дозволяло ефективно вести артилерійський вогонь як упоперек Дніпра, так і вздовж його річища (для знищення човнів, що наближаються до порогу або вже його пройшли), а також обстрілювати гирло р. Самара. Розміри фортеці були розраховані на 800 чол. залоги. Ширина валу при фундаменті - 24 м, висота - 7 м; глибина рову -11 м, ширина внизу - 10 м, а вгорі - 16 м. Верхів'я валу фортеці довершував менший вал, так званий парапет, який слугував для захисту артилерії та мушкетерів, що перебували на основному валу. Оборону схилів на валах зміцнювали два ряди частоколу з дерев'яних паль: один - під парапетом (горизонтально), а інший - у підніжжя валів (вертикально над ровом). Рів від степу був майстерно прикритий штучним підвищенням. Єдина брама з мостом через рів розташовувалася із західної сторони і називалася "Криловська", від назви найближчого з цієї сторони містечка на р.Тясмин. У валу з боку Дніпра був вузький, прохід для виходу за водою.
Фортеця Кодак складалася з редуту (фр. redoute - замкнуте квадратне або багатокутне польове земляне укріплення, здатне до самостійної оборони), а також інших й елементів, які розташовувалися за межами редуту: будинок коменданта, складські приміщення (цейхгауз), будинки та казарми для офіцерів, солдат і ремісників. На відстані декількох сот метрів від редуту у напрямку степу була побудована висока вежа, яка, за даними джерел, дозволяла робити огляд навколишньої території в радіусі 8 миль. У складі її залоги було 100 піхотинців і 10 кіннотників. Залогу фортеці складав полк іноземної піхоти чисельністю 600 осіб. Комендантом фортеці був призначений Ян Жолтовський, а через рік його змінив Криштоф Гродзицький. Постійно на валах редуту та на вартовій вежі перебували тільки чергові спостерігачі. У разі оголошення бойової готовності залога фортеці займала оборону за парапетами редуту.
На плані фортеці є помітка "базар", отже, тут велася торгівля з місцевими жителями. Поступово біля фортеці виросло село, яке зараз має назву Старі Кодаки. В ті небезпечні часи люди прагнули селитися під захистом фортець, укріплених містечок та міст. Тож виникнення села біля фортеці було закономірним як з точки зору економічних інтересів, так і з точки зору безпеки. Існує також думка, що село Старі Кодаки виникло раніше фортеці.

1648 р. Б.Хмельницький з Микитинської Січі організував повстання проти польської влади, яке переросло у Визвольну війну українського народу за становлення своєї державності. Щоб не допустити виходу Б.Хмельницького із Січі на "волость" (середню Наддніпрянщину), де він міг би отримати підтримку народу, польське командування, яке очолив великий коронний гетьман М. Потоцький, вирішило розгромити його на Низу Дніпра. З цією метою на Січ направляється польське військо під командуванням сина М. Потоцького - Стефана. Для просування на Запоріжжя військо було поділене на дві частини. Кіннота і один реєстровий полк рушили по суходолу, а чотири реєстрові полки і два полки найманців рушили на човнах по Дніпру. Під час руху повз Кодацьку фортецю її комендант К. Гродзицький підсилив реєстровців однією мортирою з обслугою, 3 травня 1648 р. флотилія прибула до Микитиного Рогу (на Січ), але Б.Хмельницького вже там не було, бо він в цей час вів Жовтоводську битву. 
Наступного дня реєстровці підняли повстання біля Кам'яного Затону, що навпроти Микитиного Рогу (сучасне м. Кам'янка Дніпровська), перебили польську старшину і вирушили по Дніпру на з'єднання з Б. Хмельницьким. 8-9 травня 1648 р. вони пройшли Кодак (очевидно, комендант фортеці не ризикнув обстріляти шеститисячне козацьке військо), піднялись до Кам'яного Затону (сучасне с. Дніпровокам'янка), що біля Мишуриного Рогу, і по Омельнику II та його притоці Княжі Байраки підійшли до верхів'я р. Жовті Води, де 13 травня 1648 р. з'єдналися з Б.Хмельницьким. Битва завершилася блискучою перемогою української армії над польською.
Після завершення Жовтоводської битви (16 травня 1648 р.) Б.Хмельницький не став здобувати фортецю Кодак, а, заблокувавши її за допомогою козацьких і татарських підрозділів, рушив із своїм військом на "волость", де 26 травня під Корсунем, а 23 вересня 1648 р. під Пилявцями провів переможні битви над польською армією. У вересні 1648 р., Б.Хмельницький направляє до Кодака для його здобуття три козацькі полки, очолювані полковниками Я.Вовченком, П.Шумейком та М.Нестеренком. Розпочалися переговори з К. Гродзицьким про здачу фортеці без кровопролиття. 1 жовтня 1648 р. Кодацька фортецякапітулювала. Фортечні гармати були вивезені до Чигирина і Переяслава. На деякий час Кодак утратив свою значущість як військовий об'єкт на Дніпрі.

Після завершення битви під Зборовом 16 серпня 1649 р. між польським королем Я.Казиміром і Б.Хмельницьким укладено Зборівську угоду, за якою був ухвалений 40-тисячний реєстр Війська Запорозького у складі 16 територіальних козацьких полків на правах автономії у польській державі з полково-сотенним державним ладом. Реєстр не зміг включити усіх повстанців, які вважали себе козаками і брали участь у воєнних діях. Значна частина з них повинна була повернутись до маєтків своїх господарів і виконувати селянські повинності. У зв'язку з цим Зборівський договір був недоброзичливо сприйнятий частиною козацької старшини, а особливо - "черню". Величезні групи учасників війни, незадоволених договором, хлинули на Запорозьку (Микитинську) Січ. У лютому 1650 р.тут вибухнуло повстання проти Б. Хмельницького. На противагу останньому, Рада Січі, на якій господарювала так звана "голота" (бідні козаки), обрала гетьманом Війська Запорозького козакаЯ. Худолія. Б. Хмельницький здійснив до Микитиного Рогу каральну експедицію, придушив повстання, а Я. Худолія та його соратників стратив.
Б.Хмельницький вирішив негайно провести реформу Запорозької Січі, маючи при цьому головну мету - обмеження її автономії. Таку реформу він здійснив у квітні 1650 р. Основи полково-сотенного державного ладу, створеного Б.Хмельницьким в Україні, були трансформовані на землях Запорозької Січі з урахуванням її традицій щодо управлінсько-функціональних структур. Насамперед малі кошові утворення були об'єднані в єдиний великий Кіш Січі, який тепер поділявся на курені. Була введена посада кошового отамана Січі. Всі земельні володіння Січі були поділені на п'ять районів - паланок: Самарську, Кодацьку, Інгульську (Перевізьку), Кальміуську та Бугогардівську. Кожну паланку очолив полковник. Для контролю за діяльністю Січі Б. Хмельницький розташував у її Коші свою залогу.
Центром утвореної Кодацької паланки стало містечко Новий Кодак, розташоване на відстані 15 км від Кодацької фортеці вгору по Дніпру. Новий Кодак уперше згадується в історичних джерелах під 1650 р. як торговельне козацьке містечко. В наш час це один із районів Дніпропетровська, що має назву Кайдаки. За спогадами колишнього запорожця Микити Коржа, все місто було обведене глибоким ровом і гострими рогатками у дві лави на сажень від рову. У місті було три дерев'яні вежі: перша - вниз по Дніпру, друга - вгору по Дніпру, а третя - на південь. Понад ровом навколо міста був влаштований земляний вал з чотирма розкатами по кутах міста, на яких встановлені гармати. Зверху на валу стояли лозові копійки, доверху насипані землею, схожі на маківки. Ці кошики внизу були виплетені дуже вузько, не ширше аршина, а їх висота і ширина вгорі - косий сажень. Ставили їх на валу один біля одного так щільно, щоб верхні краї кошиків сходилися докупи, а нижні - трималися на валу. Ці кошики робилися для захисту від ворога, бо куля, вдарившись об наповнений землею кошик, не могла зашкодити вартовим, які з мушкетів, установлених у щілини між кошиками, вели вогонь по ворогу.
У Новому Кодаці знаходилася адміністрація паланки (полковник, осавул, писар, хорунжий), суд, канцелярія, школа, церква святого Миколая, а також похідна січова церква. Біля міста працювала переправа через Дніпро. Адміністрація паланки обиралася на її раді строком на один рік. Суд паланки складався з трьох представників адміністрації паланки і трьох представників козацької громади. Останні обиралися строком на три роки. Серед обов'язків керівництва паланки важливе місце посідав контроль за збереженням природних багатств паланки, зокрема лісів, урочищ, дібров, гаїв, існування яких сприяло збереженню річок, озер, ставків, криниць.
У 1652 р. Б. Хмельницький провів реформування кордонів Кодацької паланки. Північний її кордон він установив по р. Тясмин (м. Крилов), а південний - по Микитин Ріг включно. У зв'язку з тим столицю Січі він переніс з Микитиного Рогу на р.Чортомлик. У зв'язку з виникненням м. Новий Кодак, містечко, що знаходилось біля Кодацької фортеці, побудованої поляками, отримало назву Старого Кодака.

Після укладення у 1654 р. українсько-російського договору на вимогу російського царя в Кодацькій фортеці утримується залога у складі 400 козаків. У 1656 р. Кодацька фортеця підпорядковується безпосередньо кошу Запорозької Січі. З того часу і аж до її зруйнування за умовами Прутського миру (1711 р.)між Петром І та турецьким султаном Кодацька фортеця виконувала свою оборонну функцію у складних перипетіях громадянської війни ("Руїни") на Україні (1659-1676 рр.) та під час російсько-турецьких війн другої половини XVII - початку XVIII ст.

Дніпропетровськ розташований біля Кодацького порогу - першого з дев'яти, тому ще за часів сивої давнини ця територія була своєрідними воротами до Низу Дніпра через його пороги. Поріг на Дніпрі - це кристалічна кам'яна гряда поперек його русла, через яку проривається вода, падаючи вниз по схилу, Таких порогів було дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Дід-поріг, Ревучий), Вовнизький, Будильський, Лишній, Вільний (Гадючий). Починаючи від Кодацького - униз по Дніпру до останнього Вільного (зараз цей поріг знаходиться у приміській зоні м. Запоріжжя) відстань - 60 км.
Чим ширша гряда, тим поріг більший, чим вона вища, тим крутіший схил, а отже, швидший і бурхливіший потік води. Вода через поріг протікає через проходи в гряді, які називаються лавами, і спадає вниз. За тисячоліття від такого падіння вода порозмивала породу біля порогу і заглибила у цьому місці дно Дніпра. Так утворилася різниця у рівні води перед грядою і після неї та крутий спад води, де вона проходить з величезною швидкістю, з шумом і ревом, пробиваючись між камінням і скелями, розбиваючись на бризки і водяний пил. Ми не в змозі сьогодні спостерігати цього вражаючого видовища, бо після побудови у 1932 р. Запорізької гідроелектростанції(Дніпрогесу), гребля якої підняла рівень води у Дніпрі, пороги опинилися під водою і стали доступними хіба що тільки аквалангістам.
За висновками вчених, дніпрові пороги були своєрідною природною лабораторією, бо завдяки їм на відрізку Дніпра від Дніпропетровська до Запоріжжя відбувалося активне збагачення річкової води киснем. Саме тому на цій ділянці Дніпра, а також за порогами, униз по течії (у Великому Лузі), водилися рідкісні види риб (форель, осетр та ін.), а багатство флори і фауни цього регіону давали підстави називати його справжньою базою Великого степу. Вода й повітря в цих краях мали лікувальні властивості.
Річка Дніпро була єдиною важливою транспортною артерією з Балтійського моря у Чорне. За часів Київської Русі цей шлях називався "із варяг в греки". Але на цьому шляху була порожиста частина Дніпра, яку подолати на човнах без спеціально підготовлених людей - лоцманів - було неможливо. Отже, є всі підстави стверджувати, що ще за часів Київської Русі тут, біля Кодацького порогу, існував осередок лоцманів, які за певну платню проводили плоти і човни через пороги. Селилися лоцмани на місці сучасної Лоцманської Кам'янки (тепер у межах міста), бо більш зручнішого місця перед Кодацьким порогом для виконання своїх обов'язків їм годі було й шукати. Отже, територія нашого міста слугувала воротами до Низу Дніпра, ключі від яких були в руках лоцманів,
З документів козацьких часів відомо, що у 1656 р. за розпорядженням Коша Запорозької Січі у Старому Кодаку була створена громада лоцманів для забезпечення судноплавства через дніпровські пороги. У 1750 р. Лоцманська Кам'янка згадується як "найдавніше Запорозьке займище". Після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) лоцманській справі на дніпровських порогах приділяється велика увага: лоцманська громада зараховується на державну службу і отримує пільги.
Відомо, що крім супроводження човнів через пороги водою, лоцманська служба перевозила човни по суходолу в обхід порогу. Такі ситуації виникали при засушливій погоді, коли вода в Дніпрі була "малою", тобто так спадала, що оголювала поріг до рівня, непридатного для його подолання водним шляхом. Необхідність долати поріг (пороги) по суходолу виникала також у тому випадку, коли вантаж був дуже цінним або міг зіпсуватися від вологи. На малюнку 80-х років XVIII ст. зробленого французьким мандрівником і художником Ж.-А. Мюнцем, і зображено момент долання Кодацького порогу суходолом. Човни довжиною близько 10 м поставлені на спеціальні суходольні трали з потужними колесами. Транспортується вантаж трьома парокінними запряжками.
Про те, як долали Дніпрові пороги вверх та вниз по течії річки, а також про те, якими були люди, що забезпечували лоцію цієї справи, написав один з останніх лоцманів Г.М. Омельченко у своїй книжці "Спогади лоцмана порогів Дніпрових" (Дніпропетровськ, 1998). Він, зокрема, пише, що перед подоланням Кодацького порогу всі судна і плоти зупинялися з правого берега біля Лоцманської Кам'янки між скелею Московка і берегом (де зараз побудований міст через Дніпро), а також між берегом і островом Кам'януватим, а далі все відбувалося за чітким сценарієм, який він детально описує.

Саме завдяки порогам наша місцевість займала протягом віків панівне становище над головною комунікацією Великого європейського водоподілу між басейнами Чорного та Балтійського морів, а саме - над Дніпром у нижній його частині.
Серйозні транспортні незручності, які створювали дніпровські пороги, дозволяли тут, біля Кодацького порогу, утримувати під контролем просування по річці торгових валок та військ, а в разі необхідності і унеможливлювати подальший їх рух. Не випадково біля порогів завжди чатували загони кочівників, сподіваючись поживитись здобиччю, якщо відбувається аварія транспорту. Не випадково, а щоб приборкати козацький Низ, до Кодацького порогу звертали свою увагу польські королі. Не випадково, а для управління однією з важливих паланок Запорозької Січі - Кодацькою, Б. Хмельницький заснував тут її адміністративний центр - Новий Кодак. Не випадково, а для того, щоб узяти під контроль і управління південний регіон України, уряд царської Росії (наприкінці XVIII ст.) звернув свою увагу на район Кодацького порогу і заклав тут губернське місто - Катеринослав.

"Вічний мир" 1686 р. між Росією і Річчю Посполитою, хоч і затвердив здійснений Андрусівським перемир'ям поділ українських земель між двома державами та створив на території Брацлавщини і південної Київщини незаселену нейтральну зону, ніби приніс воєнно-політичне затишшя в наш край. Запорожці перепочивали після бурхливої політичної активності в державних справах періоду Руїни та кровопролитних боїв з ордами татар і турків, що наступали. Однак спокій був нетривалим. Росія, вступивши до антитурецької "Священної Ліги", зобов'язалась здійснити воєнний похід проти Кримського ханства, що не могло не вплинути на долю Вольностей Війська Запорозького.
Невдалий Кримський похід російсько-українських військ 1687 р. мав своїм наслідком не лише переобрання гетьмана, а й спорудження у наступному році поблизу старовинного козацького містечка Самар Богородицької (Новобогородицької) фортеці. Це був лише один із опорних пунктів для наступу на Крим, які передбачалося збудувати на ріках Самарі, Орілі, Берестовій і Орчику за Коломацькими договірними статтями, підписаними після обрання гетьманом І.Мазепи 25 липня 1687 р. Про спорудження Новобогородицької фортеці, або інакше - "городка" в гирлі Самари літописець С. Величко свідчить: "Його будували впродовж цілого тодішнього літа за розпорядженням та наглядом інженера-німця, присланого з Москви, саме козацьке військо, і, як належало, зробило все, і міцно уфортифікувало... В майбутні роки це місто з церквами й будинками було добудоване остаточно і то малоросійськими людьми, які прийшли сюди для мешкання". Навколо фортеці утворилося "місто" , заселене прийшлими з Гетьманщини.
Новобогородицька фортеця була використана за призначенням уже під час другого Кримського походу 1689 р. Але вона ж стала першопричиною політичної напруги на Запорозькій Січі та ускладнення відносин між запорожцями і лівобережним гетьманом І Мазепою., котрого козаки вважали сліпим виконавцем царської волі. Запорожці вбачали в будівництві фортеці фактично на території їх володінь загрозу для себе. Почалося інтенсивне листування з цього приводу між запорозьким кошовим отаманом Григорієм Сагайдачним, гетьманом Іваном Мазепою та царським урядом. Останній доводив, що фортеця збудована з єдиною метою - "для найсильнішого тиску на неприятеля". Проте низовики і монахи сусіднього з фортецею Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря скаржилися на грабежі і свавілля ратних людей фортечного гарнізону, на порушення козацьких "прав і вільностей", на втрати "в рибних ловлях, і в пасіках, і в звіриних добичах". Новобогородицька фортеця ще багато років була джерелом суперечностей між запорожцями, з одного боку, та гетьманським і царським урядами - з іншого.

Після другого Кримського походу 1689 р. воєначальник князь В.В.Голіцин заклав ще одну фортецю на р. Самара вище Вільного Броду -Новосергіївський городок (поблизу с. Вільне Новомосковського району). Стрільці і новопоселенці "городка" вирубували дерева в запорозьких лісах, забирали козацькі пасіки тощо. Незважаючи на суперечності, пов'язані з самарськими фортецями, запорожці не підтримали заколотника Петрика, який прибув у 1692 р. на Січ з метою підняти повстання проти гетьмана І.Мазепи та царської влади на українських землях. Наприкінці XVII ст. запорожці взяли участь у Азовсько-Дніпровських походах російсько-українських військ і здійснили ряд важливих бойових операцій проти татар і турок на морі і на суші. Тоді ж при Новобогородицькій фортеці створено прикордонний резервний корпус добірної кінноти, який для попередження раптовості нападів турків і татар тримав свої роз'їзди аж до Кизикермена.

Останні десятиріччя XVII ст. в історії нашого краю мають дві характерні ознаки. З одного боку, Запорозька Січ, як і раніше, була місцем, де збиралися втікачі та вільні захожі люди, особливо з окупованої шляхетською Польщею та Османською імперією Правобережної України. Це спричиняє до більш інтенсивного заселення і господарського освоєння краю лівого берега Дніпра та його притоків Самари і Орілі. Принагідне слід зробити зауваження стосовно багатофункціональності річкової системи Придніпров'я. Річкові артерії були шляхами сполучення, захисними бар'єрами, межами адміністративно-територіального поділу і землекористування, місцями рибного і бобрового промислу. В межах Запорозьких Вольностей по берегах рік і річечок з'явилися нові козацькі слободи і займища, жителі яких, підпорядковуючись січовій владі, займалися землеробством, скотарством, рибальським і мисливським промислом, торгівлею.
1700 рік у багатьох смислах став рубіжним. Константинопольський договір між Росією і Оттоманською Портою вперше передбачив розмежування між ними володінь у районі Великого степового кордону як зони відчуження, скасувавши цим самим "спадкоємне право" Криму на Степ і збір данини з нього. Кримське ханство з анархічного васала Османської імперії перетворюється в другорядну державу, котра майже повністю втратила свою самостійність і змушена була дотримуватись умов міжнародних договорів свого сюзерена. Для українських земель це мало реальні наслідки в тому, що припинилися постійні, ніким не регульовані татарські грабіжницькі набіги, які не давали можливості для нормального заселення південного прикордоння і його господарського освоєння. Протягом XVIII ст. татарські набіги вже здійснювалися лише під час російсько-турецьких війн і були складовою частиною воєнних планів командування турецької армії. Більше того, татари не завдавали шкоди запорожцям, а навпаки, між Запорозькою Січчю і Кримом розвивалася жвава торгівля, а запорозькі і татарські промислові люди добували сіль в одних і тих же прогноїнських солоних озерах.
Згідно з умовами Константинопольського договору у 1705 р. проведено розмежування російсько-турецького кордону. Він проходив, починаючи від Азова, берегом моря до Міуського лиману, далі - через степ до того місця, де впадає в р. Берда її ліва притока р. Каратиш, Бердою до р. Конка, нею - до Дніпра, далі по Дніпру аж туди, де впадає в нього справа р. Кам'янка, а потім через степ до р. Буг аж туди, де впадає в нього р. Чорний Ташлик, і завершувався відтинком Бугу до кордону з Польщею. Таким чином, вся територія нашої нинішньої області опинилася в межах володінь Російської держави, але частина запорозьких володінь була віддана татарам. Запорозькі козаки, без участі яких відбулося розмежування земель, не хотіли визнавати встановлених кордонів (до того ж, вони відсікали їх від солоних озер) і протестували проти порушення їх інтересів. Це не могло не відбитися на подальших подіях і долі Запорозької Січі.
Одночасно міжнародний договір Росії з Османською імперією фактично утверджував тут владу першої, посилену спорудженням у запорозьких володіннях ряду фортець. На лівому березі Дніпра, якраз напроти Січі, почалося спорудження фортеці Кам'яний Затон. Незважаючи на очевидні позитиви Константинопольського договору для безпеки заселення і господарського розвитку Запорозьких Вольностей, особливо на правому березі Дніпра і його правих притоках, поява фортець у своїх володіннях сприймалася запорожцями негативно і небезпідставно, адже йшлося не лише про утиски, шкоду їх маєтностям, але й про контроль над ними з боку царської влади. Фортеці й стали "яблуком розбрату" між запорожцями, з одного боку, царським урядом - з іншого.

Уклавши мир з Оттоманською Портою, у тому ж 1700 р. Росія оголосила війну Швеції, намагаючись вийти до Балтійського моря. Запорожці, як і лівобережні українські козаки, брали участь у Північній війні. Так, у 1704 р. дві тисячі запорозьких козаків разом з російськими військами відправилися на Ладогу і брали участь у битві зі шведами на Чорній Річці.
Як не протестували запорожці, фортеця Кам'яний Затон була збудована. Січовики ремствували. У 1704 р. вони штурмом узяли Новосергіївський городок (фортецю) на Самарі. Це був тільки початок протистояння. Напруження на Січі досягло кульмінації під час повстання донських козаків на чолі з Кіндратом Булавіним. Після поразки повстанців на Хопрі восени 1707 р. К. Булавін з невеликим загоном прибув на Січ з метою отримати тут допомогу. Після бурхливої генеральної ради, на якій обговорювалося питання про надання допомоги Булавіну, частина запорожців приєдналася до донського отамана, який відбув до містечка Кодак. На Січ прибули гінці з царською грамотою, у якій була вимога видати бунтівника Булавіна. Старшинська рада ухвалила задовольнити вимогу царя, але рядові січовики добилися нової генеральної ради, на якій ухвалили протилежне старшинському рішення. Обходячи перипетії подій на Запорожжі, пов'язаних з підтримкою булавінців, зазначимо головне - було прийняте рішення дозволити "охочим" іти за Булавіним, а не ставати на його бік усім Військом Запорозьким. Поразка ж повстання К.Булавіна була відчутною і для Запорозької Січі, бо в ньому брали участь тисячі найбільш радикальних запорожців. Фізичне знищення 4-5 тисяч їх у боях з урядовими військами вплинуло на співвідношення радикальних і поміркованих сил на Запорожжі. Це привело й до зменшення загалом збройних сил Запорозької Січі.
Коли восени 1708 р. гетьман І.Мазепа став на бік шведів, у такий спосіб намагаючись вибороти незалежність України, запорожці ще кілька місяців вирішували свої проблеми, активно листуючись з царським урядом. Вони вимагали, щоб на Гетьманщині не було "полковництва", а були січові порядки, щоб млини на пограниччі Запорожжя з Гетьманщиною і перевози через Дніпро біля Переволочни були віддані запорожцям, щоб цар наказав зруйнувати ненависні фортеці на Самарі і Кам'яний Затон на Дніпрі. Невирішеність цих проблем мала своїм наслідком те, що у березні 1709 р. кілька тисяч запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком рушили в напрямку на Царичанку і приєдналися до І. Мазепи. Вірні російському цареві козаки лишилися на Січі.
У кінці травня - на початку червня 1709 р. за наказом царя російські війська полковника П. Яковлєва та чигиринського полковника Г.Ґалаґана штурмом узяли Чортомлицьку Січ і зруйнували її. Каральну операцію здійснено й по козацьких хуторах і слободах. На правобережжі Дніпра від Січі до Переволочни були знищені всі запорозькі поселення. Запорозькі землі між Оріллю і Самарою цар наказав приписати до Миргородського полку Гетьманщини. Запорожці, які врятувалися втечею, утворили Січ на р. Кам'янка (де вона впадає в Дніпро) в межах татарських володінь, а через два роки - в Олешках (нині - м. Цюрупинськ Херсонської області). Але невеликими поселеннями козаки осідали і вздовж рік Інгулу, Саксагані, Базавлуку, Сури, тобто на території, підданій Росії.

На початку 30-х рр. XVIII ст. Чорноморсько-Азовська проблема в зовнішній політиці Росії набула особливої ваги, що в тих умовах означало неминучу війну з Османською імперією. Одним із заходів підготовки до війни було будівництво у 1731-1738 рр. системи укріплень - так званої Української лінії від Дніпра до Сіверського Дінця. Вона починалася від містечка Ор-лик (де впадає в Дніпро Оріль), проходила по правому березі Орілі та її притоки Берестової, далі - по р. Береці туди, де вона впадає в Сіверський Дінець біля м. Ізюма. На її спорудженні щороку працювали 20 тисяч українських козаків, 10 тисяч посполитих з Гетьманщини та 2 тисячі слобідських козаків. На початок російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Українська лінія сягала 268,5 верст (з 700 планованих) і складалася з 16-ти фортець та понад 200 редутів (у тому числі у сотенних містечках Полтавського полку - Царичанці і Китайгороді). Природно, що побіля укріпленої лінії виникають нові поселення. У 1736 р.російське військове командування відновило розорені згідно з Прутським договором 1711 р. Новобогородицьку і Новосергіївську фортеці. На шляху руху армії по лівому березі Дніпра було збудовано 2 фортеці та 22 редути на відстані 20-30 верст один від одного.
Другим важливим заходом уряду напередодні російсько-турецької війни був дозвіл запорозьким козакам повернутися в свої колишні володіння і заснувати нову Січ. Зрозуміло, що у майбутній війні уряд хотів мати запорожців своєю активною бойовою силою, а не противником. У 1734 р. неподалік від Старої (Чортомлицької) Січі на р. Підпільній (біля сучасного с.Покровське Нікопольського району) запорожці спорудили Нову Січ. В адміністративному відношенні Запорозька Січ поділялася спочатку на 5 паланок, число котрих у міру заселення земель збільшувало до 8-ми. Сучасна Дніпропетровщина розташовується на землях Кодацької, Самарської, Орільської, Протовчанської і почасти Інгульської паланок.

Період Нової Січі (1734 - 1775 рр.) займає важливе місце в історії нашого краю. Тут помітно пожвавлюється економічне життя, збільшується кількість населення, виникає багато сіл, слобод, козацьких хуторів (зимівників). На Запорозьких Вольностях, крім козаків, з'являється нова категорія населення - посполиті люди, адміністративне підпорядковані козацькій владі. Якщо у 1734 р. присягу склали 7268 козаків, які повернулися з Олешок (правда, самі запорожці вказували, що їх повернулося в рідні краї 30 тисяч), то у 1757 р. кошовий отаман Григорій Лантух доповідав, що в межах Запорозьких Вольностей проживало 40 тисяч козаків. За підрахунками професора В. О. Пірка, на початку 60-х рр. на Запорожжі проживало 50 тисяч чоловік.
У середині та другій половині XVIII ст. принципово змінюється характер господарства на Запорозьких Вольностях. Якщо на початку історії Запорозької Січі господарство мало переважно характер промислу (полювання, рибальство, морські походи за здобиччю тощо), то згодом провідне місце займає скотарство, а в період Нової Січі все більшої ваги набуває землеробство. Як зауважив один із авторитетних дослідників історії Запорозької Січі О. О. Рябінін-Скляревський, "само Запорожжя почало колонізуватися, перетворювати промисловий характер господарства на новий лад. Заселялися містечка, села, слободи, хутори, зимівники, плуг пройшов по незайманому степу, хліборобство почало конкурувати з скотарством, слобода з зимівником". Більше того, старшинські хутірські господарства все сильніше втягуються у внутрішній і зовнішній ринок, торгуючи продуктами, пов'язаними зі скотарством, а також різними про-мислами (наприклад, продавали в'ялену рибу, сіль). Документи свідчать, що чумацький промисел, посередницька торгівля були прибутковими статтями запорозької скарбниці, як і доходи від утримання перевозів через Дніпро.
Найбільш заселеною була північна частина Запорозьких Вольностей, що пояснюється двома головними факторами: притоком утікачів з правобережних і лівобережних українських земель, де посилювався соціальний гніт посполитих і козаків, а також віддаленість їх від небезпечного південного кордону. Не випадково, саме тут у 50-60-х рр. виникають нові паланки - Орільська і Протовчанська. Так, у 1744 р. в містечку Стара Самара, яке знаходилося у відомстві Полтавського полку, осіли 120 переселенців з північних полків Гетьманщини, а всього в містечку нараховувалося тоді 439 дворів, що за мірками того часу робило містечко значним поселенням. Початок багатьом населеним пунктам Дніпропетровщини поклали зимівники заможних козаків. Наприклад, зимівник Семена Карнауха, відомий з 1737 р., перетворився в село Карнаухівку. Типовим козацьким зимівником була і нинішня Сухачівка, заснована у 1770 р. козаком Сухачем, Таромське, старовинне козацьке займище, відоме ще з 1704 р. Осадчим Петриківки(Петрівки) був останній кошовий отаман Петро Калнишевський. У 1740 р. виникла Томаківка, у 1750 - Кам'янське (нині - Дніпродзержинськ) та інші слободи. За відомістю 1756 р., в містечку Новий Кодак, яке було адміністративним центром Кодацької паланки, проживало 304 козаки, в інших слободах і селах на правому березі Дніпра: в Романковому - 187, в Кам'янському - 115, в Тритузному - 13, в Карнаухівці - 50, в Таромському - 66, в Старому Кодаку - 27 козаків. Великою слободою була Кам'янка (Лоцманська).
Містечка, слободи, села, хутори об'єднувалися паланкою. Як зауважив відомий дослідник історії козацької України Михайло Слабченко, "Паланка - не просто адміністраційний поділ Вольностів. Вона насамперед господарчо-територіальна одиниця, бо Вольності являли собою власне суму таких одиниць. Отож з Барвінкової Стінки була лісова округа, Бугогардівської паланки - рибна, Самарської - торговельна, Протовчанської - соляна. Специфічність господарчих ознак і відокремлювала ту або ту частину території в особливу одиницю". Хоч у побутовому значенні під назвою паланки розуміли центр адміністративного управління округу. Такий центр - паланкове поселення - було найбільш залюднене з усіх наявних в окрузі.
Очолював паланкове управління полковник, а при ньому були писар та осавул, які допомагали полковникові, зокрема, в судових справах. Паланкова старшина входила до складу січової старшини, хоч територіальне й була віддалена від Січі, При паланці постійно перебували загони січовиків, які складалися з козаків усіх куренів. Це пояснювалося тим, що Вольності належали всьому запорозькому війську, отже, й обов'язок його охороняти падав на всі курені. Паланкова старшина щорічно обиралася на загальній раді товариства. Паланкова старшина зобов'язана була виконувати розпорядження Коша Запорозького. Займаючись справами земельними і господарськими, паланкова старшина, на думку М. Слабченка, не була вільна у своїх діях. До речі, вона ж здійснювала постійний контроль за процесом заселення земель паланки, проводила облік населення, здійснювала збір податків з посполитого населення своєї паланки. Найбільш самостійною в діях паланкова старшина була у сфері судівництва.

Отже, новою поширеною формою господарського життя на Запорозьких Вольностях був зимівник. Запорозькі зимівники розвивалися якбагатогалузеві хутірські господарства, у яких використовувалася наймана праця, оскільки на Запорозьких Вольностях ніколи не було кріпацтва. Такий характер господарства, що суперечив феодально-кріпосницькій системі Російської імперії, а також суспільно-політичний лад Запорозької Січі, несумісний із самодержавством, були причинами все сильнішого наступу царизму на запорозькі землі з метою в слушний момент ліквідувати автономію Запорожжя. Цьому сприяли і об'єктивні обставини - розширення внаслідок воєнного протиборства з Османською імперією південного кордону Росії, на шляху якої до Чорноморсько-Азовського узбережжя знаходилися запорозькі землі.

Великий вплив на становище Запорозької Січі мало утворення у 1751 р. Нової Сербії та Слов'яно-Сербії, які займали північні частини Кодацької і Бугогардівської паланок та береги рік Лугані, Сіверського Дінця, Бахмута. Офіційно ці адміністративно-територіальні одиниці були створені для оборони південного кордону, а фактично - для приборкання запорожців, бідніша частина яких у цей час активно включилася в гайдамацький рух на Правобережній Україні (підвладній Польщі), що чимдуж посилювався. Вони були заселені іноземцями (сербами, угорцями, болгарами, волохами, греками). Крім того, Нова Сербія заселялася українськими козаками і посполитими з Лівобережної та Правобережної України. У 1764 р. Нова Сербія і Слов'яно-Сербія були ліквідовані і включені до новоствореної Новоросійської губернії.

У 1768 р. почалася російсько-турецька війна, яка мала серйозні наслідки для нашого краю. Запорожці взяли в ній активну участь, проявивши хоробрість і кмітливість. Генерал-фельдмаршал П. А. Рум'янцев 15 червня 1769 р. писав кошовому отаману: "Учиненные вами над неприятелем поиски возвышают общественно славу всего Запорожского войска... Они суть истинным доказательством... неутомимых трудов и ревностнейшей верности... Запорожского войска". За успішну бойову кампанію 1770 р. Запорозьке військо було нагороджене царською грамотою, а кошовий отаман П. Калнишевський - медаллю з діамантами. Відома дослідниця історії Запорозької Січі О. М. Апанович також звернула увагу на наукове значення Дунайської експедиції запорожців 1771-1773 рр., оскільки вони провели навігаційні роботи по дослідженню дунайського і чорноморського шляхів та склали їх перші локації. За участь у бойових операціях під час війни Військо Запорізьке отримало від уряду нові клейноди. Принагідне зазначимо, що в ході бойової операції у жовтні 1770 р. запорожці захопили обози хана Крим-Гірея та ординський ясир - 673 волохів-молдаван і близько 100 євреїв. Волохів вони відправили до Старого Кодака, а євреїв - до торговельного містечка Нові Кодаки. Ці та ще 1300 волохів, визволених запорожцями під Очаковом, за дозволом Коша поселилися неподалік від Старого Кодака, утворивши село Волоське на Дніпрі та Волоські хутори на Сурі.

У роки війни була споруджена нова лінія укріплень від Азовського моря до Дніпра, яка "підперла" лівобережну частину Запорозької Січі з півдня, перекривши козакам доступ до Азовського моря. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. до Російської імперії відійшли землі між Дніпром і Бугом та на узбережжі Чорного моря. Завершення війни вирішило і долю Запорозької Січі.
У ніч на 5 червня 1775 року військо під загальним командуванням генерал-поручика П.Текелі, яке поверталося з фронту, за таємним наказом Катерини II раптово оточило Січ і зруйнувало її. Лише 3 серпня був проголошений царський маніфест про скасування Січі, котра "вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков".

Почалася нова сторінка в історії нашого краю.
Доля запорозьких козаків після "отакування" Січі склалася по-різному. Кошовий отаман П. І. Калнишевський таємно був відправлений до Соловецького монастиря, що у Білому морі. 25 років таємний в'язень монастиря перебував у засланні, безвісти пропавши для рідних та запорожців. Його звільнили незадовго до смерті, а помер він там же у 112-річному віці (1803 р.) Місце його поховання в Соловецькому монастирі було виявлене лише у 70-х рр. XIX ст.. Інші впливові старшини - військовий писар Іван Глоба та військовий суддя Павло Головатий були відправлені до Сибіру, деякі були засуджені. Більшість же козацької старшини середнього порядку була зарахована на офіцерські посади до російської армії. Частина запорожців під час розорення Січі врятувалася втечею і заснувала Задунайську Січ (1775-1828). Козаки, які проживали в слободах і містечках, були перетворені на державних поселян.
У колишній Січі (столиці) і паланкових поселеннях розташувалися гарнізони царських військ. Запорозькі землі спочатку були включені до Новоросійської губернії і роздані в приватне володіння переважно іноземцям, які знаходилися в російському підданстві, російським урядовцям і офіцерам, а також українським поміщикам старшинського походження (з колишніх Запорожжя і Гетьманщини). Величезні земельні площі в нашому краї отрималиГ.О.Потьомкін, О. О. Прозоровський, О. О. В'яземський, Й. І. Хорват та ін. За архівним документом, у 1776-1782 рр. запорозькі землі у володіння отримали 34 особи, серед них і ті, які стали заселяти свої нові землі прийшлими людьми і які стали засновниками багатьох нині існуючих населених пунктів нашої області.
Указом Катерини II від 9 вересня 1775 р. була утворена Славенська і Херсонська єпархія, котра включила в себе землі колишньої Запорозької Січі, землі, приєднані за Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р., та ті, на яких ще у 1764 р. була утворена Новоросійська губернія. Першим архієпископом цієї єпархії став надзвичайно освічений грек Євген Булгаріс, у котрого пізніше Г.Потьомкін купив цінну бібліотеку, призначену для університету в Катеринославі. Починаючи від 1775 р. і до 1802 р. на території Південної України відбувалися безкінечні адміністративно-територіальні зміни.
Остання чверть XVIII ст. - це період в історії нашого краю, який характеризується якісно новими процесами в політичному, соціально-економічному і культурному розвитку. Більш інтенсивно йде процес заселення і господарського розвитку, заснування нових поселень, появи перших мануфактур, будівництва міст. Царський уряд добився контролю за міграцією населення в нашому краї. Приток населенню (головним чином, з Правобережної та Лівобережної України, а також на пільгових умовах іноземців, запрошених урядом для колонізації запорозьких земель) мав своїм наслідком появу нових міст, слобод, сіл - державних, військових, приватновласницьких.

У зв'язку з питанням про інтенсивне заселення краю і появу нових поселень згадаємо легенду про так звані "потьомкінські села". Легенда про фальшиві села, які по волі генерал-губернатора краю князя Г. О. Потьомкіиа виникали на шляху руху цариці Катерини II, яка мандрувала на Південь, не відповідає дійсності. Як свідчать історичні джерела, це були реальні козацькі і посполитські слободи вздовж узбережжя Дніпра, лише певним чином прикрашені. Характерними для місцевих слобод, містечок, сіл, хуторів були охайність і естетика в зовнішньому вигляді житла та господарських будівель, у благоустрої подвір'я і всього поселення. Причому нові поселення, які виникали в межах колишніх Запорозьких Вольностей, своїм ресурсом мали і населення розкиданих по широких просторах хуторів і сіл. В ордері Г. О. Потьомкіна генералу П. Текелі від 18 червня 1775 р. щодо адміністративних заходів на землях ліквідованої Запорозької Січі читаємо: "Переписать число душ в каждой слободе особно й сделать положение, к которому пикинерному полку по удобности и ближайшему разстоянию каждая из них приписана быть должна. А узнав число людей, желающих поселиться в сей провинции, следует назначить им места, на которых к пребыванию их должно строить слободы, наблюдая при том, чтоб мелких й повсюду розсыпаньіх селений ни каким образом заводить не дозволять, но назначить таковым слободам выгоднейшия, как для жизни, так й для способного йми управлення места при больших дорогах й безопасных местах, так чтоб избегнуть на будущее время, в случае какой непредвидимой надобности, нарядов подвод из дальних мест". 24 вересня 1775 р. Г. О. Потьомкін пише в ордері азовському губернатору В. О. Черткову: "Господин генерал порутчик й кавалер Текеллий от 29-го минувшего августа рапортом между протчим требовал от меня, чтобы разсеянных зимовниками запорожцов, хотя они все поселение ныне имеют й в выгодньіх для себя местах, свесть по нескольку в самыя удобнейшия места, расположенные близ дороги для заведення деревень й чтоб сию комиссию возложить на вас обще с господином губернатором Новороссийской губернии..."
Ця вимога будувати поселення у вигідних місцевостях і при великих шляхах (Дніпро був найзначнішим водним шляхом) часто звучить у документах того часу. У документі 1779 р. також зустрічаємо вимогу, "дабы все живущие ныне зимовниками старшины й козаки переселились, где которой пожелает в городах или в государственные слободы". В рапорті полковника І. М. Синельникова новоросійському губернатору М.Д.Язикову від 26 березня 1780 р. знову говориться про вимогу і заохочення переселення козаків із зимівників у міста і державні слободи.

текст 1989 року 

Незабаром виповниться 80 років, як у селищі Старі Кайдаки, на залишках колишньої Кодацької фортеці, з ініціативи Дмитра Івановича Яворницького було встановлено невеличкий пам'ятник з таким написом: «На этом месте гетман Хмельницкий с войском запорожским взяли приступом польскую крепость Кодак 24 апреля 1648 года». Зазначена у написі дата була помилковою, джерелом стала, мабуть, широко відома «Історія Русів», що пов'язує взяття Кодака з початком повстання, але не в тому суть. До цього часу вже старенький пам'ятник залишається єдиною згадкою про славні події часів Визвольної війни українського народу 1648-1654 років на території сучасного Дніпропетровська. 

Історія заснування Кодацької фортеці відносить нас до 30-х років XVII століття, коли значно зросили втечі селян на Запоріжжя. Депутати сейму, який було скликано у лютому 1635 року, прийшли до думки організувати блокаду Запоріжжя, щоб припинити потік біженців-селян на Січ та не допустити анти турецьких виступів запорожців. Було вирішено збудувати на Дніпрі фортецю, яка була б опорою польського панування на Придніпров'ї та розірвала б усякі зв'язки Запоріжжя з Україною. 

Місце для фортеці було обрано на правому високому березі Дніпра, коло першого, Кодацького, порога, тому й фортеця дістала назву Кодак. Нагляд за спорудженням фортеці вів коронний гетьман Станіслав Конецпольський. Будівельними роботами керував французький інженер Гійом Левассер де Боплан. Дерево для будівництва фортеці доставляли з берегів Самари. На будівництві працювали селяни-кріпаки, полонені татари та козаки. Будівництво було закінчено у липні 1635 року. Фортеця, як на той час, була збудована за останнім словом фортифікаційного мистецтва і вважалась неприступною. 

Комендантом фортеці було призначено французького офіцера Жана Маріона, а комісаром -шляхтича Пшияловського. Гарнізон було укомп-лектовано двома ескадронами драгунів. Про споруду цієї фортеці виникла народна пісня, в якій говориться: 

Не хотіли пани-ляхи
Попустити й трохи,
Щоб їздили в Січ бурлаки
Та й через пороги, -
Спорудили над Кодаком
Город-кріпосницю
Ще й прислали в Кодак військо
Чужу-чужаницю.
Іде бурлак чи комишник
Порогом-водою,
Його лове чуже військо
Й оддає в неволю.
Зажурились запорожці,
Що нема їм волі
Нi на Дніпрі,
Ні на Росі,
Ні в чистому полі...


Українські козаки цілком усвідомлювали ту загрозу, яка виникла з утвердженням панів на ближніх підступах до Запоріжжя. Саме тому в ніч з 3 на 4 серпня 1635 року загін козаків на чолі а Іваном Сулимою здійснив напад на Кодак. Гарнізон фортеці було знищено. Як свідчить Львівський літопис, «...Сулима з Черкас, еще два полковники з ним, зобравши козаків 3000, пошли до него. І так напавши місяця Августа, скоро запустивши, до матки божій 3 дня, в вечора то до світа збили вшисток люд єго і ноги не оставили, тільки що на чату були виїхали 15 коней і тії ся остали. А самого живо взявши, наперві руки му ізсікли i за пазуху вложили, і у плюдри пороху насипали і поставили у стовпа над Дніпром, і запалили, і порох го втиснув в Дніпр». 

Будівничий фортеці Боплан, розповідаючи про Кодак, так описував ці події: «На відстані гарматного пострілу лежить Кодак, перший з порогів скелястої гряди, що простягається впоперек ріки, затрудняючи плавання човном. Є тут фортеця, яку я розпочав будувати в липні 1635 року, але в серпні того ж року якийсь Сулима, гетьман повсталих козаків, вертаючись з морського походу і побачивши, що фортеця заважає їм досягти рідного краю, зненацька захопив її і розбив гарнізон, що мав десь коло 200 воїнів під командуванням полковника Маріона. Цей полковник Маріон був французом. Оволодівши фортецею і захопивши велику здобич, Сулима повернувся з козаками на Запоріжжя. Проте вони не володіли фортецею довго, бо інші козаки (вірні Речі Посполитій) під командуванням відомого Конецпольського, каштеляна краківського ударили на фортецю і здобули її. Врешті-решт гетьман бунтівних козаків був полонений і разом зі своїми спільниками його перевезли до Варшави і там прилюдно четвертували». 

Дійсно, зрадженого реєстровцями Івана Сулиму, а з ним ще п'ять козацьких старшин, було видано польським панам. У грудні 1635 року Сулиму стратили у Варшаві. З тієї козацької старшини, що була близька до отамана Івана Сулими та відправлена у Варшаву, живим залишився хорунжий Павло Михнович Бут (Павлюк). Пізніше, у 1637 році, він підняв повстання проти польських панів, яке з невеликою перервою тривало до кінця 1638 року та закінчилося поразкою селян і козаків. У цьому повстанні, як і в усіх попередніх виступах селянства, збереглися риси локаль-ності: селяни, що покозачились, тримались ближ-че до рідних місць, а тому вогнища повстання легко придушувались панськими військами. Тяж-ка доля спіткала Павлюка: його по-зрадницьки схопили і відправили у Варшаву для страти. 

Ще в 1635 році було переведено з Низу в око-лиці Кодака одну річкову сотенну канцелярію на чолі з сотником та двома хорунжими. 

За переказом, записаним одним з авторів цих рядків - А. М. Ковальовим, кодацька сотня бра-ла активну участь у повстанні під проводом Якова Острянина (1638). Під час захисту повстанського табору біля Жовнина на Сулі особливо відзначилася дружина кодацького сотника Семена Мотори Варвара. Варварі Острянин нібито доручив стріляти особливо важливих персон у воро-жому таборі, приставивши шість козаків заряд-жати мушкети та готувати стріли для неї. За тим же переказом, розвідники Потоцького нібито вия-вили, що джерелом «особливого зла» з боку козацького табору є відьма, яка безпомилково під-стрілює ротмістрів та вельмож. Перебіжчик-реєстровець повідомив, що та відьма зветься Варварою Кодак. Потоцький наказав відкривати гарматний вогонь по всякій жінці, що буде помічена в козацьких шанцях. Дуже багато жіноцтва полягло від розриву порохових ядер, серед них загинула і Варвара... 

Відходячи під натиском шляхетських військ, повстанці шукали порятунку на території Російської держави. В кінці червня до Білгорода прибув козацький загін у 865 чоловік на чолі з гетьманом Яковом Острянином. Через три дні з'явилася туди ж кодацька сотня Семена Мотори у складі 83 чоловік. Усі були на конях, а в по-воду привели ще 370 коней. На тих конях вони привезли в Білгород багацько біженців. У доповідному листі до царя Білгородський воєвода Щетинін, передаючи прохання гетьмана і козаків прийняти їх у російське підданство, так пояснював причини, що змусили козаків покину-ти рідний край: «Польские й литовские люди их хрестьянскую веру нарушают и церкви божии разрушают, и их побивают и жен их и детей, збирая в хоромы, пожигают и пищальное зелье, насыпав им в пазуху, зажигают, й сосцы у жен их резали... и всякое строение разоряли й пограбили». 

У царському указі з цього приводу було сказа-но: «... велел их принять под свою государеву державу в Московское государство и... велел их по их челобитию устроить на Чугуеве на вечное житье». Воєводі наказувалось негайно надати допомогу поселенцям з казни (кожному відповідно до його службового та соціального стану) хлібом, насінням для посіву, матеріалами для будівництва житла та фортеці. Це, однак, не було виконано. 

У 1641 році сотник Мотора розпочав піклування про переселення кодацької сотні на територію козацького Сибірського Війська. Чи всю кодацьку сотню повів з собою Семен Мотора в Сибірське Військо, чи якусь його частину, не відомо. На під-ставі топонімічних пам'яток, які залишилися на шляхах Семена Мотори, можна здогадуватися, де він пройшов з загоном відданих йому земляків. Справді, на Далекому Сході та на Далекій Півночі вражає в топоніміці велика кількість назв: «Варварина сопка», «Варварина могила», «Варварині груди», «Розпадок Варвари» тощо... 

Місцеві легенди розбігаються в тлумаченнях цих назв. З приводу «Варвариної сопки», що в західному крилі Ванданського перевалу, який пере-тинає залізниця Волочаєвка -Комсомольськ, нігедали додержуються думки, що «нігедалка Варвара Сотник убивала хунхуза, хунхуза убивав Варвару...». Трохи іншого переконання гольди, що меш-кають між притокою Буреї річки Яурін та південним кордоном Якутії. Про «Варварину могилу» на західному схилі пологої безіменної сопки, кіло-метрів за 40 на північ від річки Яурін, вони ка-жуть, що «гольдка Варвара Кодак нищила хунху-зів, за що хунхузи знищили її...» А якути, які господарюють на території між правими притока-ми Індігірки - Нерою та Мома, - цілком певні, що їхні «Варварині сопки» та «Варварині моги-ли» - то пам'ятники видатній якутці Варварі Моторі - доньці якутського князя Кангаласького, яка сміливо боролася з ворогами якутів. На що уссурійські та амурські козаки твердили: «Не вірте їм - вони люди темні. Варвара - козачка. Самі подумайте, чи могла б ото дикунська дівка так хоробро змагатися з хунхузами?..», але тут же додавали (в станиці Чернігівці близько Іману) - «то козачка Уссурійського Війська», а в станиці Полтавці (біля Благовєщенська) - «то козачка Амурського Війська»... 

Ім'я Семена Мотори увійшло в історію географічних відкриттів на Далекому Сході. 23 квітня 1650 року загін Семена Мотори дійшов до Анадирського острогу - зимовища Семена Дежньова, де обидва вони вирішили «государеву службу слу-жить вместе». На протязі 1650 -1652 років Дежньов разом в Моторою ходять на пошуки річки Пенжини (1650), лаштують походи в верхів'я Анюю на ходинців (1651) та на анаульського князька Мекерку (1652), в бою з загоном якого й поклав голову Семен Мотора... 

Але повернемось до Кодака. Придушивши селянсько-козацьке повстання, польські пани поспішили з відбудовою Кодацької фортеці. Будівництвом відновлюваної фортеці керував інженер Фрідріх Гектант, який до цього спорудив укріп-лення у Львові, Городищі, Хмільнику та інших містах. Нова фортеця стала майже втричі більше попередньої. Залогу фортеці вирішено було поси-лити. У липні 1639 року відбудова Кодака була закінчена. За повідомленням польського шляхтича Б. Машкевича, на високих валах були встановлені гармати. 

Фортеця посилено охоронялася. Перед заходом сонця ворота зачинялися, міст через рів з водою піднімався, і нікого не пускали на-віть у разі крайньої необхідності. Ночами по валах ходили дозори на чолі з вартовими офіцера-ми. В трьох кілометрах від фортеці на самому високому місці була збудована височенна вежа, з верхівки якої було видно на 50 - 60 кілометрів навколо. Біля підніжжя вежі завжди вартував кінний загін. Як тільки дозорець на вежі когось помічав - відразу відряджалось кілька вершників, аби його спіймати. Кінні патрулі регулярно об'їздили навколишні балки. 

Губернатором Кодака коронний гетьман призначив шляхтича Яна Жолтовського, а комендантом - свого племінника Адама Конецпольського. Обидва вони вважалися досвідченими офіцерами, бо тільки що повернулися з-за кордону, де бага-то років служили у військах католицької ліги, що воювала тоді проти шведів та німецьких про-тестантських князів (Тридцятилітня війна 1618 - 1648 років). 

Згідно з інструкцією, спеціально виробленою для губернатора, він мусив постійно піклуватися про зміцнення фортеці: щороку підвищувати вал на лікоть на всьому протязі, використовуючи для цього затриманих і полонених; слідкувати за тим, щоб за пороги не було пропущено жодної душі, крім тих, які везли продовольство реєстровцям, що залогою стояли коло Січі. Офіцери мусили ре-гулярно проводити з жовнірами військові заняття. Після побудови фортеці для її огляду сюди прибув сам коронний гетьман Станіслав Конецпольський. По дорозі він до свого почту приєднував багато панів, представників влади і навіть стар-шину реєстрових козаків. Останнім треба було про всяк випадок показати зростання могутності ко-ролівства. 

Так в оточенні Конецпольського опинився і чигиринський сотник Богдан Хмельницький. За-лишившись задоволеним грізним виглядом фортеці, польський коронний гетьман висловив дум-ку, що тепер фортеця неприступна. Висловлюючись так, Конецпольський мав на увазі перш за все поглузувати з старшини реєстровців. Сотник Богдан Хмельницький, роблячи вигляд, що він не помітив зловтіхи вельможного пана, ніби ненаро-ком зауважив по-латині: «Рукою створено - рукою руйнується». 

Перемігши у війні 1637-1638 років, польська влада була переконана, що тепер Україна назавж-ди приборкана, а Запорізька Січ - центр боротьби українського народу проти соціального та чу-жоземного гніту - ізольована і втратила своє значення. Але пани помилились. Усі заходи з Кодацькою фортецею, з репресіями, з посиленням залог в містах України дали польським панам «золотий спокій» всього на десять років. Ці роки принесли українському народу тяжкі страждання. А затишшя те було перед грізною бурею. 

Уже в жовтні 1647 року польська адміністрація на Україні була повідомлена про існування «змо-ви» серед реєстрових козаків. Тоді ж до комен-данта Кодака дійшли чутки, що «сотник Хмельницький бунтує козаків». Для перевірки цих чу-ток з фортеці було послано ротмістра Радилінського. Зібравши агентурні відомості, Радилінський підтвердив правдивість інформації. 

Польська влада не могла довіряти не тільки реєстровцям, але й найманим німецьким рейтарам та своїм власним драгунам. Нерідко траплялося, що ті та інші тікали з Кодацької фортеці на Запорізьку Січ. Так, наприклад, втікачами з Ко-дацької фортеці були: у 1645 році - вахмістр Вітольд Юркевич і драгун Степан Подобайло, у 1646 році - рейтар Венцер Ротмайстр, а в 1647 році - навіть лейтенант німецьких ландскнехтів Рудольф Бенедікс. (Через кілька років Подобайло став полковником у козацькій армії Богдана Хмельницького.) 

У січні 1648 року розпочалася Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. 

Події вже перших місяців повстання не минули Кодака, що не дивно, адже це був важ-ливий стратегічний пункт на Запоріжжі, а крім того, і добрий орієнтир у безкраїх придніпровських степах. В інформації, отриманій росій-ським воєводою С. Болковським у лютому 1648 року, згадується, що кримські й ногайські тата-ри вийшли в степ і стоять на Очаківському шляху напроти Кодака. 

На залогу Кодака покладав певні надії у при-душенні розпочатого Хмельницьким повстання новий коронний гетьман Микола Потоцький. У лютому 1648 року, наказуючи полковнику Ка-нівського реєстрового полку разом з полковника-ми Чигиринським та Переяславським рушити на Запоріжжя для придушення повстання, Пото-цький наголошував, що до цих військ приєднаються також 200 драгунів з Кодацької залоги. Цікаво, що за чутками, які поширювалися на Україні у травні 1648 року і знайшли відобра-ження у відписці воєводи Плещеєва, п'ять тисяч реєстровців були надіслані Потоцьким до Кодака і саме тут довідалися про перемогу повстанців під Жовтими Водами. Тоді ж поширилися чут-ки про взяття військами Хмельницького Кодака і страту захопленої залоги. Ця інформація не відповідала дійсності, але вірно те, що вже тоді, у травні, Хмельницький вжив певних заходів щодо фортеці. Зв'язати сили повстанців облогою Ко-дака після Жовтоводської битви було б явною помилкою, це б дало простір для дії військам на чолі з М.Потоцьким, але й залишати у себе в тилу небезпечну залогу, яка загрожувала шляхам сполучення гетьманських військ з Січчю, теж було небезпечно.
Тому, вирушивши з головною частиною військ та татарами під Корсунь, Хмельницький віддав розпорядження Ніжинському полковнику Проко-пу Шумейку вирушити під Кодак. Судячи з по-дальших подій, завдання, що його дав гетьман, полягало не в штурмі фортеці, а в її щільній облозі і ізоляції. Завдання було виконано, і, коли з Кодака надіслали до короля шляхтича Собеського (родича майбутнього польського короля Яна III Собеського), він не зміг уникнути табору Хмельницького, де провів п'ять днів і нарешті був відпущений гетьманом до Варшави. 

Після перемоги під Корсунем облога фортеці стала ще щільнішою - прибули нові підрозділи, але штурмів, в усякому разі великих, не було. Не підтверджується іншими джерелами датована серпнем 1648 року інформація того ж самого Собеського, ніби при штурмі Кодака полягло чотири тисячі повстанців і до фортеці було надіслано три нових полки. 
Добре відомо, що облога Кодака тривала до кінця вересня - початку жовтня і закінчилася ка-пітуляцією гарнізону. В той час розташований під Кодаком табір повстанців очолювали полков-ники Максим Нестеренко, Прокіп Шумейко та Яків Волченко. 1 жовтня комендант фортеці Гродзіцький прийняв умови капітуляції. Згідно з ни-ми, гармати, яких налічувалося шість бронзових і сім залізних, мали бути передані козакам. Пе-редбачалося, що жовніри вийдуть з Кодака з роз-горнутими прапорами, барабанами, запаленими ґнотами та усією звичайною зброєю. Окремим пунктом умов був гарантований вихід з Кодака ра-зом з залогою Стефана Чарнецького - польського посла до гетьмана під Жовтими Водами. Залога вимагала, крім того, перевезення тіла Стефана Потоцького до Києва і передачі його там домініканам, а також вільний вихід разом з жовнірами ксьондзів. (Зазначимо, що відносно Чарнецького вимога була виконана повністю. 
Пізніше він повернувся у Річ Посполиту і під час одного з походів на Україну, захопивши Чигирин і Суботів, наказав викинути з родинної усипальниці Хмельницьких прах Богдана Хмельницького і його сина Тимоша.) Крім вже перелічених вимог, залога домагалася гарантій виходу у небезпечне місце під охороною козацького загону на чолі з Максимом Нестеренком. Тим же днем - 1 жовтня 1648 року - датується присяга Нестеренка, в якій він під загрозою небесних кар зобов'язувався цілими і здоровими доставити польських шлях-тичів і всю залогу у зазначене ними місце. 

За даними польської реляції, шляхетське військо покинуло фортецю 2 жовтня і вирушило вздовж Дніпра на Крилов. Вже на марші залога, що налі-чувала 120 чоловік, була розділена на три части-ни. Одна мала прямувати на Чигирин, друга - на Вороновку, третя - на Крилов. Слідом за поляками йшли селяни, які палали ненавистю до ще недавно могутніх шляхтичів та драгунів. Під Чигирином частина залоги була роззброєна, офі-цери ув'язнені, а їх майно передали дружині Богдана Хмельницького, яка була на той час у Чиги-рині. Інші члени залоги частково були страчені козаками та селянами, частково - втекли. Те са-ме відбулося у Вороновці та Крилові. Так вирва-лась назовні давно стримувана ненависть українських селян та козаків до кодацької залоги - цього уособлення шляхетського панування на Україні напередодні Визвольної війни . 

На початку 1649 року польські комісари, які вели тоді переговори в Переяславі з урядом Хмельницького, доносили королю, що, за їх відомостями, Кодак пустує, а гармати з фортеці перевезвені до Чигирина та Переяслава. Колись неприступна фортеця залишилась тепер у глибокому тилу Війська Запорізького і не мала стратегічно-го значення. Цікаво, що під час переговорів у Переяславі лунали вимоги козацької голоти за-арештувати комісарів і відправити їх у Кодак. Це питання обговорювалося і на старшинській раді, тобто не виключена була можливість перетво-рення фортеці на тимчасову в'язницю для польських сановників. 

Влітку того ж 1649 року біля Кодака було дозволено кочувати татарам. Мабуть, у зв'язку з цим, а також зі зміною статусу фортеці, частина українського населення, що жило навколо Кодака (головним чином ремісники), покинула свої оселі і вище по Дніпру заснувала селище Новий Кодак. Ситуація різко змінилася напередодні возз'єднання України з Росією. Проти цього союзу виступив кримський хан, і вже в Переяславських статтях 1654 року зазначалося, що в Кодаці має утримуватися залога з 400 козаків. З 1655 року комендантом фортеці був Герасим Лістровий. 

До 1656 року фортеця була підпорядкована без-посередньо гетьманській канцелярії в Чигирині (генеральному обозному). (Пізніше Кодак чис-лився за Запорізьким Кошем.) Крім залоги фор-теці, тут було встановлено берегову сторожу з мисливців-козаків. Тоді ж у Кодак була переве-зена похідна церква «архістратіга Михаїла» . У 1659 році запорізька адміністрація посилила Кодацьку фортецю як залогою, так і озброєнням. 

Запорізька Січ продовжувала залишатися вог-нищем антифеодального протесту. Запорізькі козаки пильно стежили за діями старшини на геть-манщині й уважно прислухалися до голосу народних мас, готові піднятися проти нових гнобителів. Коли в Росії розгорнулося могутнє селянсько-козацьке повстання проти феодально-кріпосницьких порядків під керівництвом Степана Разіна, повстанням були охоплені й полки Слобідської України. 

Московський піддячий Наум Колесников, бувши в Астрахані, доносив царю: «Да у него ж де Стеньки в войска, с которым он в Астрахань пришел, большая половина меж Донскими хохлачей Черкас». Приблизно те ж саме писав піп Іван з Лискова Нижегородського повіту, що був тоді на Дону: «...рекою де Доном вниз Черкаси в малих лотках идут беспрестанно...». Царський уряд мав підстави вважати, що саме Кодацька фортеця була базою, навколо якої формуються ці загони та готуються «малые лотки», на яких потім ватаги козаків йдуть вверх по Самарі, волоком до Сіверського Донця, а там і на Дон. У Москві отри-мали також повідомлення, що кошовий отаман Іван Сірко у травні 1670 року десь поблизу Кодака зустрівся з правобережним гетьманом Дорошенком і вів з ним переговори про спільні дії з Степаном Разіним. 

У 1672 році царська адміністрація зробила ревізію Кодацької фортеці, про що залишився цікавий документ. Офіційна «люстрація» так описувала Кодак: «Город Кодак, земляной вал стоит на Днепровских верхних порогах, под первым урочищем Кодаком на той стороно Днепра от Києва; а строили по указу польского Владислава короля тот город немцы тому лет 40 или больше, а бойницыі сделаны из земли, а палей и обломков нет. А от порогов кругом его ров обрезной... А мерою-де тот город Кодак кру-гом 900 сажен. Пушек в нем две железные городовые да две затинные пищали; а сколько к тем пищалям ядер и зелья, фитилю и запасов, того они не ведают». 

У 60-90-х роках XVII століття Кодацька фортеця відігравала важливу роль у системі оборони південних кордонів України і всієї Російської держави від Туреччини та її васала - Кримського ханства. 

На початку XVIII століття Кодак став місцем перебування народного ватажка Кіндрата Булавіна, що готував тут повстання проти царських воєвод. Після Полтавської битви 1709 року за наказом російського воєводи Яковлєва фортеця була зруйнована. Царат мстився таким чином за перехід на бік шведів запорізької старшини. 

Так припинила своє існування Кодацька фортеця - одна з визначних пам'яток Дніпропетровщини, пов'язаних з історією Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. На залишках фортеці свого часу було встановлено знак «Пам'ятник історії республіканського значення фортеця Кодак. Знаходиться під охороною держави». 
Зараз на території зони, що охороняється законом, діє гранітний кар'єр, у якому з ранку до вечора гудуть потужні екскаватори... 

C.М. Плохiй, А.М. Ковальов
з книги "Тії слави козацької повік не забудем..." 
"Промінь", Дніпропетровськ, 1989

Все губернаторы края, 1796-2010