Доповідь ПатріархаКиївського і всієї Руси-України Філарета на Помісному Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату, з нагоди 1025-ліття Хрещення Руси-України 27 червня 2013 р.

27 червня 2013 р.

 

 

Ми зібралися на Помісний Собор з нагоди 1025-ліття Хрещення Руси-України, а також на виконання Статуту, який вимагає від нас через кожні п’ять років скликати Помісні Собори для вирішення церковних проблем, а також для звіту Патріарха і Священного Синоду про свою діяльність за відповідний період. В цьому році, як і в 2008 р. святкування ювілею Хрещення Руси-України відбудеться як на державному, так і на церковному рівнях. На державному рівні святкування відбудеться з участю всіх християнських Церков, а потім всі Православні Українські Церкви і Греко-Католицька Церква будуть проводить свої богослужіння окремо, кожна Церква зі своєю паствою. Нас такий підхід влаштовує, бо він дає можливість уникнути конфронтації. Крім того, згідно розпорядженню Президента України Віктора Януковича святкування повинні відбутися в кожній області окремо у визначений ними час.

 

15 травня 2013 р. в приміщенні Київської Православної Богословської Академії була проведена науково-практична конференція, в якій взяли участь архієреї, професори, викладачі духовних учбових закладів, університетів, мистецтвознавці, представники музеїв, діячі культури, представники влади, а також представники засобів масової інформації. Всі доповіді, виголошені на конференції, видані в науковому збірнику. В доповідях всебічно висвітлено значення Хрещення Руси-Укрїни.

 

Конференція проходила під гаслом «із Києва по всій Руси». Це означає, що подія відбулася в Києві, не в іншій якійсь столиці, і що результатом хрещення киян, проголошення християнства державною релігією, християнство розповсюдилось по всій Русі і за її межами, в тому числі і в Новограді, а пізніше, коли в 1147 р. виникла Москва, а пізніше утворилося велике Московське князівство.

 

Як відомо з хрещенням киян у 988 р. і проголошенням християнства державною релігією не означає, що в Русі, на землях нинішньої України не було християн. Християнство на землях України завелося ще в І столітті, і приніс його Апостол Андрій Первозванний. Уже наприкінці І століття, християни були у Криму – який на той час був грецькою колонією Римської імперії. Ми знаємо, що на І Вселенському соборі були готські єпископи, які мали свої єпархії на території нинішньої України. Тут знаходилася і Тмутараканська єпархія. На землях Руси проповідували віру Христову святі брати Кирило і Мефодій (ІХ ст.); вони знайшли тут Євангеліє, «написане руськими пісьмена». В Києві християнство з’явилось за часів Київських князів Діра і Аскольда.

 

У 960 р. київський князь Аскольд, зібравши флот і військо, завдав потужний удар Константинополю і змусив визнати Русь як державу. Князем Аскольдом була побудована перша церква в Києві на честь Миколи Чудотворця, ім’я якого він носив у хрещенні.

 

Тоді йшлося про навернення до християнства не окремих язичників, а щонайширшого загалу; як вважають історики, була навіть спробу утвердження християнства як державної релігії, але виникли труднощі, і цього не сталося.

 

Руські літописи свідчать, що 944 р. воїни-християни Київського князя Ігоря підписували договір з Візантією в церкві св. пророка Іллі, яка вже тоді існувала на Подолі в Києві, а воїни-язичники скріплювали договір на пагорбі Перуна. Найбільше за всіх попередників князів для розповсюдження християнства на Русі зробила велика княгиня Ольга, тому Церква назвала її рівноапостольною.

 

Усі історичні події першого тисячоліття свідчать про те, що християнство на землях теперішньої України існувало ще до великого князя Володимира, але святий князь Володимир зробив християнство державною релігією, тому ми називаємо його не тільки рівноапостольним, але і пресвітером.

 

Де треба святкувати Хрещення Руси, 

в Києві, чи в Москві?

 

Здавалось би, що для кожної людини, більш-менш знаючої історію, зрозуміло, що святкування 1025-ліття Хрещення Руси треба в Києві, а не в Москві. Але Москва, як часто, так і тепер спотворює історію. Вона примушує Помісні Православні Церкви святкувати цю подію не в Києві, а в Москві. Хоч за царські часи в 1888 р., 900-ліття хрещення Руси святкували не в Петербурзі і не в Москві, а в Києві.

 

В чому полягає неправда?

 

В тому, що хрещення відбулося в Києві, а не в Москві. А Московська патріархія переконує православний світ, що треба цю надію святкувати в Москві як в Центрі київського християнства, а не в Києві. Москва перетворює Київ в перефірію. Хіба це не є історична неправда.

 

Друга неправда полягає в тому, що Москва хочу привласнити собі київську культуру.

 

Хіба автор «Закона і благодаті» митрополит Іларіон не киянин, а московіт?  Чи Нестор літописець писав літопис в Москві, якої за його часи ще не було як поселення, не то що як столиці Московського князівства.

 

Ми ж не привласнюємо еллінську культуру? Хоча Київська Руси багато чого запозичила від неї. Чому ж Москва нашу давню культуру привласнює собі? І в цьому полягає історична неправда.

 

Вони не відбирають у нас, українців, право на нашу давню християнську культуру, але заявляють, що це наша спільна культура. Це напівправда! А напівправда – це страшніша, чим відкрита неправда. Бо і диявол не сказав Єві прямо: «Їжте плоди із забороненого дерева», а сказав: «Чи правда, що Бог заборонив вам їсти із всіх райських дерев?» Бачити в чому хитрість диявола? В напівправді! Так і в нашому випадку: ми не відбираємо від вас вашу українську давню культуру, конкретно, що хрещення було в Києві, але це хрещення було спільним: вашим і нашим. Хіба це правда?

 

Хіба в Дніпрі хрестили киян і московітів, яких тоді ще не було і в помині? Правда, що християнство із Києва пішло по всій Руси, але ж це було пізніше. А ми святкуємо не розповсюдження християнства по всій Руси і за її межами, а Москва дійсно була за її межами, а конкретну подію, яка відбулася в 988 р.

 

Ми не проти святкувати хрещення Руси разом з вами, бо всі ми брати – православні християни, але святкувати по правді. Бо як неправдомовець диявол спокусив перших людей, а результатом спокуси було вигнання із раю; так і тут так звана «спільна колиска» приводить до втрати нашої свободи, нашої незалежності Української держави.  Святкування хрещення Руси в Москві, як центрі, а потім в Києві і Мінську – це поступове втілення ідеї «руского мира».

 

Яка частина Київської держави називається Руссю?

 

Київську державу створили князь Святослав і його син – великий князь Володимир. Вона охоплювала велетенську територію протяжністю 2000 км. Її західні кордони проходили вздовж Дністра, Західного Бугу, Неману, Західної Двіни; на сході – сягали до межиріччя Оки та Волги; на півночі до Чудського, Ладожського та Онезського озер і Фінської затоки; на півдні – до Чорномор’я і Приазов’я. Київська держава була найбільшою державою тодішньої Європи. На об’єднаних Володимиром територіях мешкали різні племена і народи. Її північну і північно-східну частини населяли племена угро-фінського походження: чудь, мурома, весь, мерзя та інші, а на всьому іншому просторі – племена східних слов’ян. Всі вони дотримувалися свої споконвічних звичаїв і традицій; вірили у своїх богів, різнилися мовою. Територіальна єдність такої держави підтримувалася лише зброєю.

 

Яка ж частина цієї великої держави називалась Руссю? Відповідь на це запитання можна знайти в літописах. У новгородському літописі написано: «Літо 1149. Ідє єпископ Ніфонт із Новгорода в Русь»; «Літо 1165. Ходив ігумен Юріївський в Русь, в Київград». Із цього видно, що в другій половині ХІІ ст. новгородці, де багато років князювали київські князі, не вважали себе части цю Русі; суздальці, які, як відомо, стали основою майбутньої Московської держави, теж не називали свої землі Руссю. Суздальський літописець пише: «Літо 1180. Іде князь Святослав з половцями і чернігівцями із Русі на Суздаль раттю»; також і Їнатіївському літописному зводі читаємо: «Літо 1155. Юрій іде із Суздаля на Русь і приходить до Київа». Тому, коли Нестор літописець пише: «ОгокудаестьпошлаРусская земля», він має на увазі не територію нинішньої Росії, а України.

 

Російський історик В. О. Ключевський так говорить про Ростово-Суздальське князівство: «Этобыластрана, лежащаявнестаройкоренноъРуси, и в ХІ в. была болем чужеродной, нежелирусскойстраной. Населяли ее мурома, мыря, весь» (Ключевский В. О. Курс руський истории. Т.2, - М. 1956. Стр. 362). Московську державу ще й у ХVІІ ст. Руссю ніхто не називав. У той час ті землі, які пізніше будуть називатися «ГосударствоиРоссийским», а не Русс, і межувалися Московським князівством, або просто Московією. Поняття «Московська Русь» з’явилося в ХVІІІ ст. Петро І назвав свою державу Російською імперією, а не Руссю.

 

Таким чином, літописи називають Руссю територію сучасної України. Назва «Україна» вперше згадується за нею лише в ХVІІ ст., Великий князь Володимир, звичайно, хрестив не Україну, бо його держава називалася Руссю. Отже 988 р. відбулося хрещення саме Руси.

 

Те, що землі майбутньої Росії в поняття «Русь» не входили, засвідчили і літописи і історики. Тому Московія за князя Володимира Великого не могла бути окремою, бо в ті часи її просто не існувало. Перша літописна згадка про Москву – не як місто, а лише як про населений пункт – з’явиться під 1147 р., тобто більше ніж через півтора століття після Володимирського хрещення. А охрестити того, чого немає в природі, неможливо. 1948 р. Москва урочисто відзначила своє 850-ліття і 500-ліття автокефалії Російської Церкви.

 

Про наслідки Хрещення Руси

 

Про наслідки Хрещення Руси, докладно обговорювалося на науково-практичній конференції 15 травня 2013 р., яка проходила в стінах КПБА. Частково про наслідки сказано в моїй доповіді на Помісному соборі УПЦ Київського Патріархату 11 липня 2008 р.. Якщо говорити про наслідки хрещення то вони виявилися насамперед в утворенні Київської митрополії: Київська митрополія як Церква стала проповідувати християнську віру по всій руській землі. Почали будуватися храми. Спочатку за візантійським стилем, а потім до нього додавали всій стиль. Відкривались нові єпархії, які підпорядковувалися Київському митрополиту. Виникла давньоруська писемність. З’явилося літописання. В Києві, зокрема відкрилося училище, де діти навчалися грамоті. Почали переписувати і перекладати книги з грецької на слов’янську мову. При Софійському соборі в Києві була створена перша бібліотека в Руси.

 

Руське законодавство почало змінюватися ще за часів князя Володимира. Та справжнім реформатором, під впливом християнства, був князь Ярослав Мудрий. Він був першим, хто написав збірник законів, який називався: «Правдою Ярослава»; цей збірник законів потім став основою «Руської правди».

 

Християнство вплинуло на розвиток господарського життя. Основну роль у господарському житті відігравали монастирі. Вони освоювали лісові нетрі, болота, піднімали цілинні землі, розвивали промисли і торгівлю. Прикладом такого господарювання була Києво-Печерська лавра, яка володіла землями вздовж Дніпра. У ХVІ ст. церквам і монастирям належала третина всієї державної землі. Заслуга монастирів полягала в тому, що вони християнізували інородців, які перебували на нижньому рівні розвитку культури в порівнянні з Руссю.

 

Заслугою християнства є створення міцної сім’ї. християнство ліквідувало на Русі багатоженство, яке процвітало в язичників. Моральні ідеали збагатилися особливістю православ’я: святістю, аскетизмом, смиренністю, співчутливістю, братолюбством, терпінням, жертовністю та есхатолічною вірою в праведний суд Божий. Але поруч з цим Київська Русь бачила багато похмурих картин: багато неправди, князівські міжусобиці, злочини і всілякі аморальні явища. Тільки окремі світильників сяяли на руському небосхилі, але вони мали великий вплив на суспільство. В деяких європейських народів були інші ідеали: економічні, світове панування, гордість і недопущення самоосудження. У них замість вічної правди і внутрішнього голосу совісті, панували холодне право, мораль у приватному житті і заперечення її у житті суспільному. Згодом на Русь почали проникати і такі ідеали.

 

Значення хрещення Руси для входження її 

в сім’ю християнських держав

 

До прийняття християнства Русь як язичницьку державу, хоч і велику не приймали у спілкування  ні з Візантією, ні з Європейськими християнськими державами. Тільки християнство відкрило двері для Русі у Візантію і в Європу. Через шлюб з принцесою Анною князь Володимир поріднився з візантійським імператором; а його правнук Святополк одружився на донці візантійського імператора Олексія І Комніна-Варварою, яка привезла в Київ мощі св. смц. Варвари. Через християнські шлюби своїх володарів Київська держава поріднилася з багатьма країнами Європи. Так, князь Ярослав Мудрий одружився з шведською принцесою Ігігердою (Іриною); сестра Ярослава Мудрого – Марія Доброгніва – була дружиною польського короля Казимира І Відновителя. Один із синів Ярослава був одружений із сестрою цього ж короля; другий взяв шлюб із візантійською царівною, а інші два з німецькими княгинями. За королів Європи були видані три дочки Ярослава Мудрого: Анастасія за угорського короля Андроша; Єлізавета – за норвезького короля Наральда; Анна – за французького короля Генріха І. Київська держава після прийняття християнства поріднилася через дінасційні шлюби з Візантією, Польщею, Швецією, Норвегією, Францією, Угорщиною і Німеччиною. Ввійшовши в сім’ю європейських держав, Київська Русь стала наймогутнішою європейською державою. Тому тепер коли постає питання: куди йти Україні сьогодні, - відповідь може бути однозначною: туди, де була Київська Русь, спадкоємицею якої є Україна, а не Росія. Але входження України не повинна запровадити в себе, я маю на увазі державні закони про так звані одностатеві шлюби.

 

Проблема сучасної Української держави

 

В Україні багато проблем. Однією із них є втягування України в Європейсько-Азіатський простір з метою підпорядкувати Україну Росії. Видатні російські діячі неодноразово заявляли, що вони не бачать Росії без України. В цьому напрямі Росія робить багато чого. Не будемо говорити про це ми, представники Церкви, бо Церква не повинна втручатися в політику. Але коли політики використовують Російську Церкву в боротьбі за Україну, ми не повинні мовчати.

 

Мова йде про святкування 1025-ліття хрещення Київської Руси. Москва хоче зробити центром цього святкування Росію і таким чином в якійсь мірі підкреслити, що не Київ, а Москва є центром святкування хрещення Руси. Крім того Москва хоче використати це святкування для утвердження ідеї «руського міра». Ми раді, що з нами святкує хрещення Руси і Російська Церква, але це не значить, що ми погоджуємося з тим, що хрещення Руси було не в Києві. А в Москві, якої в 988 р. ще не існувало.

 

Росія і Російська Церква давно вже намагається привласнити собі давньоруську історію і культуру. Українські історик, академік Михайло Грушевський в «Історії України-Руси» заперечує домагання нинішньої Росії на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно українська нація. Тому ми вважаємо даремними зусилля привласнювати чуже, що тобі по справедливості не належить. Правда завжди перемагає, рано и пізно а Бог посоромленим не буває, як ми це бачимо на власному досвіді.

 

Про стан Київського Патріархату 

після Помісного Собору 2008 року

 

Як було сказано на Помісному Соборі 2008 р., що з 1995 р. Київський Патріархат виріс втричі, на 2013 р. він зростав, але вже не такими темпами. На сьогодні наша Церква має 35 єпархій, з них – 30 в Україні і 5 за кордоном, збільшилась на одну єпархію. Тридцятьма п’ятьма єпархіями керують 39 єпархіальних і вікарних архієреїв.

 

За звітний період вибуло – 12 архієреїв; з них померло п’ять: 1) митрополит Львівський Андрій (Горак), 2) митрополит Рівненський Євсевій (Політило), 3) єпископ Серафим (Верзун), колишній Кіровоградський, 4) архієпископ Олександр (Биковець), 5) єпископ Васильківський Феодосій (Пайкуш); виключені з числа єпископату за перехід в іншу конфесію, або за недостойний спосіб життя – 7 архієреїв: 1) архієпископ Чернівецький Варлаам (Пилипишин), 2) архієпископ Тобальський Варух (Тищенков), 3) архієпископ Донецький Юрій (Юрчик), 4) єпископ Паїсій (Дмоховський), 5) єпископ  Чернігівський Севастіан (Возняк), 6) єпископ Луганський Тихон (Петранюк), 7) архієпископ Тернопільський Іов (Павлишин). Церква уболіває за їх падіння, але через їх відхід очистилась від пороків.

 

Один архієрей, єпископ Іоан (Бойчук), колишній Коломийський, відійшов на спокій через хворобу.

 

За цей же час були обрані і поставлені на архієрейське служіння 12 нових єпископів: 1) єпископ Чернігівський Іларіон (Процик), 2) єпископ Васильківський Євстратій (Зоря), 3) єпископ Валуйський Петро (Москальов), 4) єпископ Кіровоградський Марк (Левків), 5) єпископ Теребовлянський Павло (Кравчук), 6) єпископ Вишгородський Епіфаній (Думенко) 7) єпископ Дніпропетровський Симеон (Зінкевич), 8) єпископ Луганський Тихон (Петранюк), 9) єпископ Кіцманський Марк (Гринчевський), 10) єпископ Вишгородський Агапіт (Гуменюк), 11) єпископ Конотопський Афанасій (Яворський), 12) єпископ Городоцький Юліан (Гатала).

 

До Київського Патріархату з УАПЦ повернувся єпископ Михаїл (Бондарчук), який зараз очолює Вінницьку єпархію. Також до Київського Патріархату увійшли колишні наші клірики, єпископи УАПЦ Іоан (Швець) і Адріан (Кулик).

 

Що стосується зростання кількості парафій, то їх число збільшилося, але не настільки більше, чим в попередній між соборний період. На сьогодні ми маємо 4644 зареєстровані парафії, а на 2008 р. їх було побудовано і освячено біля 300 нових храмів, великих і малих.

 

На початок 2013 р. Київський Патріархат нараховує 3317 священиків і дияконів, порівняно з 2008 р. – 3412 священиків і дияконів, збільшилося на 317 священно-служителів. За звітний період рукоположено більше 500 священнослужителів. На сьогодні в західних єпархіях надлишок священиків, а на Сході України їх не вистачає. Тому Священний Синод вирішив відкрити у Дніпропетровську духовну семінарію, завдання якій забезпечити священнослужителям східні єпархії Київського Патріархату. Якщо говорити про якість священнослужителів, то переважна більшість з них – достойні пастирі, завдяки зусилля яких будуються храми, відкриваються недільні школи, викладається християнська етика в загальноосвітніх школах, але є і недостойні священнослужителі, які не живуть вірою, яку сповідують, і не відчувають своєї відповідальності перед Богом на Його справедливому суді. Характерною особливістю духовенства Київського Патріархату є його бідність, тому Київська патріархія змушена надавати такому духовенству невелику фінансову допомогу для утримання сім’ї.

 

Крім того Київська патріархія трохи допомагає парафіям у будівництві храмів. За звітній період була надана фінансова допомога більше 200 парафіям у 25 єпархіях. В 2012 р. в Донецьку побудовано єпархіальне управління і храм на кошти патріархії. В 2013 р. також на кошти патріархії в Луганську побудований собор і єпархіальне управління. В будівництві храмів Київському Патріархату допомагають благодійники, так звані спонсори. Але частина із них боїться відкрито допомагати нашій Церкві, тому часто просять не називати їх імена. Це означає, що в деяких областях місцева влада неприхильно ставиться до Київського Патріархату.

 

За звітній період в Київському Патріархаті трохи збільшилась кількість чоловічих і жіночих монастирів. Раніше їх було 64, тепер – 70. Але проблема чернецтва полягає не в кількості монастирів, а в якості їх чернечого життя. Монастирів багато, а справжніх ченців і черниць мало. Благодать Божа, якщо можна так висловитися, «оскудєла» в монастирях. Але є і справжні ченці, але їх мало.

 

На сьогоднішній день в Київському Патріархаті існує три Православні богословські академії (в Києві, Львові і Луцьку), богословський факультет при Чернігівському університеті, богословський інститут в Івано-Франківську і дві духовні семінарії (В Рівному і Дніпропетровську), аспірантура і докторантура. У всіх  духовних учбових закладах навчається на стаціонарному і заочному способі навчання більше 1000 студентів і священиків. Духовні учбові заклади забезпечують кадрами центральні і західні єпархії. На сході ми маємо недостатньо священнослужителів, тому в цьому році ми відкрили в Дніпропетровську семінарію.

 

У Київській Православній Богословській Академії за останні два роки підвищився рівень навчання. Створена спеціалізована наукова рада. В 2012-2013 рр. відбулися захисти трьох докторських дисертацій (архієпископа Єпіфанія, ректора КПБА, митрополита Львівського Димитрія, прот. Віктора Клоса). Готується докторська дисертація Ірини Преловської та інших. Підвищився рівень кандидатських дисертацій.

 

В Київській ПБА, Львівській і Волинській проводяться науково-практичні конференції. Викладачі і аспіранти приймають участь  світських науково-практичних конференціях. КПБА наближається до визнання її дипломів державою.

 

Видавнича діяльність

 

До 2004 був завершений переклад майже всіх богословських книг українсько. Мовою. За звітній період були переведені майже всі богословські книги. Псалтир, молитвослови, і Біблія перевидавались по декілька разів. Більше всього попитом користуються Молитовник, псалтир і Біблія українською мовою. Молитовник великий і малий були видані 100.000 тиражем, Псалтир 10.000 тиражем, Біблія – 30.000 тиражем.

 

Після Помісного собору біли перекладені українською мовою Добротолюбіє в 5 томах, Василій Великий в 4-х томах, Григорій Богослов 4-х томах, Григорій Ниський в 4–х томах, Афанасій Великий в 4-х томах, ІоанЗолотоустий в 12-ти томах, у 24 книгах, Григорій Палама в 4-х томах, Мужі Апостольські в 1 томі, Апологети 1 том, Апостольські постанови 1 том, Климент Олександрійський, Стромати 1 том, Кирил Єрусалимський 1 том, ІоанДамаскин 1 том. За 5 років перекладено і видано українською мовою 55 томів святоотцівської літератури. Переклад продовжується. Ми сподіваємося перекласти на українську мову всі творіння святих отців.

 

Переклад і видавництво богословської літератури і творінь святих отців – це запорука нездоланності Української Православної Церкви і збереження Православної віри в епоху екумінізма і відступлення, яке спостерігається в останні часи в християнстві.

 

Київська Православна Богословська Академія продовжує видавати журнали Труди Київської Духовної Академії. Уже вийшов 10-ий том. Крім того КПБА видала доповіді двох науково-практичних конференцій. Видавничою діяльністю частково займається Львівська, Волинська ПБА, а також богословський факультет Чернівецького університету.

 

Просвітницька діяльність

 

До просвітницької діяльності відноситься проповідь Слова Божого. В ці роки як в попередні в храмах Київського Патріархату проповідувалось Євангеліє Христове. Правда, не всі архієреї і не все духовенство регулярно виголошує проповіді. Одні через нездатність, або неосвіченість, інші через лінивство, забуваючи про свої обов’язки і про відповідальність на суді Божому. Просвітницькою діяльністю Церква займається по радіо і телебаченню, але обмежено.

 

В Київському Патріархаті діють біля 1000 недільних шкіл. На жаль, не кожна парафія має недільну школу. Іноді на це є об’єктивні причини, наприклад, є села, де немає навіть загальноосвітніх шкіл. Звичайно, що в такому селі не може бути і недільної школи. Але є парафії, де немає недільної школи через недбальство священиків, або через відсутність духовної освіти. Просвітницькою діяльністю займається духовенство і миряни-педагоги в загальноосвітніх школах: в західних областях – майже у всіх школах, в центральному районі – в багатьох школах, а на сході України християнська етика викладається в школах рідно.

 

До просвітницької діяльності Київського патріархату треба віднести розповсюдження духовної літератури як для дітей, так і для дорослих. Єпархіальні архієреї видають і розповсюджують брошюри про таїнства Церкви, газети, журнали. В наш час неможна скаржитися на відсутність духовної літератури, як це було в радянські часи. Причина духовної неосвіченості полягає в небажанні молоді і дорослих займатися своїм духовним вихованням, боротьбою з власними гріхами і недоліками. Крім того сили зла активізували свою боротьбу з християнством. В наш час спокус на гріх набагато більше; вони різноманітні і сильніші, ніж в попередні періоди історії християнства.

 

Просвітницькою діяльністю займається також Управління молоді у співпраці з різними молодіжними братствами. Кожного року влітку і на зимових канікулах Управління влаштовує молодіжні табори для молоді і дітей. Під час відпочинку священики займаються духовним просвітництвом.

 

В збройних силах України духовною опікою керує від Київського Патріархату Управління духовно-патріотичного виховання у збройних силах та інших військових формуваннях України. Крім духовенства Київського патріархату в збройних силах духовним вихованням займаються представники УПЦ Московського Патріархату і Української Греко-католицької церкви.

 

Духовним вихованням в місцях позбавлення волі займається окремий відділ, який протягом майже 20 років опікується ув’язненими. Правда, Київський Патріархат охоплює своєю діяльністю не всі місця позбавлення волі.

 

В міру своєї духовної підготовленості і матеріальними можливостями архієреї і духовенство займаються просвітницькою діяльністю. Наскільки вона успішна, про це нехай судить Пастиреначальник наш Ісус Христос і Його Церква. Нам же треба завжди пам’ятати слова Христа Спасителя «Ви світло для світу» і ревно виконувати свої обов’язки, усвідомлюючи, що ми працюємо на ниві Божій, у Господньому винограднику.

 

Діяльність Патріарха і Священного Синоду 

на захист християнських цінностей і суспільної моралі

 

В звітній період після Помісного собору Патріарх і Священний Синод неодноразово публічно виступали на захист християнських цінностей і суспільної моралі. Зокрема були прийняті постанови Священного Синоду на захист християнської сім’ї, проти абортів, проти реклами алкогольних напоїв і тютюного куріння і особливо проти одностатевих шлюбів. Про це можна познайомитись в журналі «Православний вісник» і газеті «Голос Православ’я». в останній час гостро повстало питання про одностатеві, так звані, шлюби, або партнерства, під приводом прийняття закону «проти дискримінації за статевою ознакою». Церква ні в якому разі, ні при яких умовах не може погодитися на прийняття закону про одностатеві шлюби, чого вимагає Європа від України. Про це було заявлено при зустрічі з Президентом України Фіктором Януковичем не тільки Патріархом Київським, але і Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій. Про це ми заявили Європейському комісару в Брюселі на зустрічі з ним в березні 2013 р. Наша Церква, як і взагалі Церква Христова, повинна безкомпромісно триматися божественного вчення і не йти ні на які поступки. Спотворення християнської моралі не менш гріховне, ніж єресі. Тому ми зобов’язані і надалі триматися Божественних заповідей і не віддавати Боже кесареві.

 

Ставлення Української держави 

до УПЦ Київського Патріархату

 

Після обрання в 2010 році президентом України Віктора Януковича ставлення до УПЦ Київського Патріархату змінилось не в кращий бік. Спочатку були спроби навіть знищення Київського Патріархату. Патріарх Кирил по декілька разів на рік приїжджав в Україну, агітуючи за створення так званого «русского мира», виступаючи за ліквідацію розкола маючи на увазі ліквідацію УПЦ Київського Патріархату. Він неодноразово в своїх виступах говорив, що ліквідувати «розкол» може держава, маючи на увазі припинення «обновленського розколу» та Автокефальної Церкви в Україні радянською владою, карловацького розколу за участю Президента Росії. Результатом ліквідації цих так званих розколів було приєднання їх до Московського Патріархату. Патріарх Кирил думав, що так може влада ліквідувати і «українських розкольників».

 

Тому на початку президентства Віктора Януковича почався тиск на парафії Київського Патріархату, спонукаючи їх переходити до Московського Патріархату. В деяких областях районна влада збирала наше духовенство і агітувала переходити до Московського Патріархату. Стали силою захоплювати наші храми. В цей час Президент відмовлявся приймати Патріарха Київського, проте спілкувався з Патріархом Кирилом. Але такий стан продовжувався недовго. УПЦ Київського Патріархату стала на захист своїх парафій. Вона звернулась до патріотичних громадських організацій, до народних депутатів України, до наших прихильників в Європі, США і Канаді, до засобів масової інформації. В наслідок стурбованості української громадськості і міжнародної спільноти тиск припинився. Президент Віктор Янукович заявив про вільне ставлення до всіх конфесій в Україні, став часто приймати керівництво Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, в тому числі і Київського Патріарха. Почався період співпраці Церкви і Держави. На сьогодні ми задоволені взаємовідносинами між владою і церквами, але все ж таки симпатія Президента залишається на боці УПЦ Московського Патріархату. Є окремі конфлікти в Кіровоградській, Донецькій областях. В цих областях спостерігається несправедливе ставлення до Київського Патріархату. В цих областях розпочалися судові процеси. Але ми сподіваємося, що і на місцях влада зрозуміє, що треба рівно ставитись до всіх громадян. Правда і тут переможе.

 

Взаємовідносини з УАПЦ

 

Як всім вам відомо, київський Патріархат тричі починав переговори про об’єднання в Єдину Помісну Українську Православну Церкву, і кожного разу переговори не досягали своєї мети, бо митрополит Мефодій, предстоятель УАПЦ ставив завідомо несприйнятливі умови для УПЦ Київського Патріархату, і тому переговори тричі закінчувались безрезультатно. Тому ми вирішили вести переговори з окремими єпископами, духовенством і парафіями УАПЦ. І такий метод виявився більш результативним.За останній рік до Київського Патріархату перейшли декілька десятків автокефальних парафій в Тернопільській, Львівській і Хмельницькій областях. По справедливому зауваженню аналітиків церковної ситуації в Україні, УАПЦ переживає період напіврозпаду, вона починає деградувати. Миряни автокефалісти б’ють занепокоєння, бо їх церква знаходиться на порозі самознищення. Причина полягає в тому, що для віруючих незрозуміло, чому в Українііснують дві автокефальні Церкви, які не відрізняються одна від одної ні віровченням, ні структурою, ні канонами, ні мовою, ні підтримкою Української Держави. Якщо до УПЦ Київського Патріархату повернеться Львівська єпархія, УАПЦ припинить своє існування. Завдання Москви вона не виконала, бо Київський Патріархат не тільки продовжує існувати, але й міцніє.

 

Положення УПЦ Московського Патріархату

 

В 2008 році Київський Патріархат почав переговори з УПЦ Московського Патріархату про підготовку до діалогу між двома Українським Церквами. Початок був успішним. І це не сподобалось Московській Патріархії. З обранням митрополита Кирила Патріархом Московським підготовка до діалогу припинилась. Москва заборонила. Новообраний Московський патріарх, не без керівництва Російської держави, висунув ідею «Русского міра» - Росії, України, Білорусії, Молдови, тобто створення нової імперії. Він став части їздити в Україну, пропагуючи цю нововисунуту ідею. Україна не сприйняла ідею «Русского міра». В рамках здійснення цієї ідеї Патріарх Кирил вирішив ліквідувати «самостійність і незалежність в управлінні» Української Православної Церкви. Була створена комісія по приведенню статуту УПЦ до узгодженості зі статутом Московського Патріархату. А цим статутом передбачалось створення так званих митрополичих округів. Привести статут УПЦ до узгодженості зі статутом Московського Патріархату означає ввести на Україні митрополичі округа. Введення митрополичих округів на Україні привело б до підпорядкування їх керівників не предстоятелю УПЦ, а безпосередньо Московському Патріарху і Московському Синоду. Так планувалось знищити «самостійність і незалежність».

 

Синод Київського Патріархату розгадав плани Москви і звернувся до єпископату і духовенства УПЦ із закликом бути пильними і не допустити знищення статусу їх Церкви «самостійності і незалежності». В результаті московської активності в Україні в УПЦ посилився автокефальний рух. Є в цій Церкві агресивні архієреї, подібні до митрополита Агафангела, який не сприймає Українську державу, але значна частина українських архієреїв, які люблять Україну і не хочуть віддавати Москві свою «самостійність і незалежність стали симпатизувати Київському Патріархату. Правда, вони ще побоюються відкрито спілкуватися з нашими архієреями, але можна сказати, що душею вони уже майже з нами. Ними ще володіє страх покарання Москвою. Така Москва! Вона не зупиняється ні перед чим в досягненні своєї мети. Москва готова розділити Вселенське православ’я, якщо воно піде на визнання автокефалії Української Церкви.

 

Чому Москва веде таку жорстоку боротьбу за Україну і за Українську церкву? Тому що без України Росія не може конкурувати ні з США, ні з Європою. А в підкоренніУкраїни Росії велику роль відіграє Церква. Тому за Українську Православну Церкву ведеться така боротьба.

 

Крім того, Російській Церкві потрібна Українська Церква, щоб домінувати у Вселенському Православ’ї. Намір поставити Московський Патріархат на перше місце і посунути Константинопольського Патріарха Москва не залишила, і до цього часу не відмовилася від ідеї «Москва-Третій Рим». Коли Москва може відмовитися від цієї бредової ідеї? Коли Українська Православна Церква буде визнана Вселенським Православ’ям як Автокефальна. Тоді Московський Патріархат не буде найбільшою Православною Церквою. У нього не буде достатньо сили, щоб претендувати на першість. На сьогодні в Росії 12.000 парафій, а в Україні 15.000 парафій. В Україні більш високий рівень церковного життя, ніж в Росії. Про це свідчить навіть такий факт. По данним російської й української міліції в 2013 році на пасхальне богослужіння до храмів прийшло в Росії – 4 млн 600 тис. віруючих при населенні більше 140 млн, а в Україні – 10 млн 100 тис при населенні 46 млн. На цю різницю звернули увагу засоби масової інформації. Вони коротко відреагували словами: «Росія – матушка, а іслам – батюшка».

 

З обранням Кирила Московським патріархом в Російській Церві почала змінюватися структура Православної Церкви. Згідно зі статутом Російської Церкви, вища влада в Церкві належить не Помісному Собору, а Архієрейському Собору. Це означає, що духовенство, чернецтво і миряни не приймають участі в церковному управлінні. Тому іде таке шалене зростання російського єпископату. Церква Христова складається не з одного єпископату, а з єпископів, духовенства, чернецтва і мирян. І така Церква, згідно апостолу Павлу, є «стовпом і утвердженням істини». Ми віримо, що Російська Церква, як Церква, не допустить сповзання православ’я до католицького вчення про Церкву.

 

Як Римський єпископ отримав владу 

над християнами Європи в середні віки

 

Католицька догматика завжди формувалася, виходячи із політичних потреб римської ієрархії. Наприклад, вчення про Філіокве було розроблено АнзельмомКентерберійським (ХІ – ХІІ ст.) з метою звинуватити греків які не підкорялися Риму, в єресі. З того часу Філіокве стало символом духовного диктату папства. Тим стверджував тоді, що хто не сповідує Філіокве, той не має надії на спасіння.

 

Тоді ж виникло в Римській церкві вчення про викуплення і на його основі створена доктрина про чистилище, про надзаслуги святих і на цій підставі відпущення гріхів папою (індульгенція). Через індульгенції Рим утверджував свою владу над західним світом. Спасіння ніби досягалось не через покаяння і виправлення, а через гроші – через індульгенції. Для досягнення спасіння вимагалось визнання влади римського єпископа, влади якого магічним чином звільняла від гріхів. Хто не з папою, той не може мати прощення гріхів. Можна наводити ще багато прикладів як спотворення християнських догматів в середньовіччі закріплювало владу Римської церкви над західним християнством. Таким чином через викривлення догматів укріплювалась влада римським ієрархів в середні віки.

 

Чи не католицькими методами діє 

Російська церква в ХХ-ХХІ ст.?

 

Чи не подібне ми спостерігаємо в Російській церкві? Для того, щоб укріпити свою владу над Україною Московська ієрархія теж спотворює православні догмати. Наприклад, в Символі віри ми сповідуємо: «Вірую в єдине хрещення на відпущення гріхів». Московська ієрархія повторює хрещення. Для чого? Щоб закріпити свою владу над Україною. Вони ніби говорять так: без нас (московської ієрархії) ви, українці спастись не можете, бо у вас недійсні всі таїнства. Чому? А тому що ви не підпорядковані Московському патріарху. Якщо ви будете підпорядковані Москві і станете частиною Російської Церкви, тоді у вас буде діяти Божественна благодать, а зараз вона у нас не діє, хоч ви сповідуєте православну віру, дотримуєтесь церковних канонів, звершуєте літургію за православним чином. Чому у вас, українців не діє Божественна благодать? Тому що ви розкольники! А гріх розколу не змиває і мученицька кров. Так стверджує Москва. Але якщо ви покаєтесь, то у вас буде діяти Божественна благодать. А що значить «покаятися»? виправитися і скоєних гріхах, в порушенні заповідей Божих? Ні! «Покаятися» – це значить повернутися під владу Московського патріарха.

 

Як бачите методи дії Римської церкви в середні віка і дії московської ієрархії, точніше керівництва Російської Церкви в ХХІ ст., одні і ті ж. головне в такій діяльності не спасіння людей і вічне життя, покаяння в скоєних гріхах і виправлення, а досягнення влади над якомога більшою кількістю християн. Таким чином, методи діяльності керівництва Російської Церкви пов’язані з політичними намірами, а не церковною місією Церкви в світі. Московська церква служить як своїм геополітичним інтересам, так і геополітичним інтересам Російської держави.

 

Взаємовідносини УПЦ Київського Патріархату 

в Вселенським Константинопольським Патріархатом 

та іншими Помісними Православними Церквами

 

УПЦ Київського Патріархату не має молитовного єднання з Вселенським Патріархом та іншими Помісними Церквами. Чому? Православні Церкви поки що не визнають автокефалії Української Православної Церкви. В історії так було і з іншими Помісними Православними Церквами, які самостійнопроголошували свою автокефалію. В історії не було жодної Церкви, автокефалію якої визнали б одразу ж після її самостійного проголошення. Тому нам не треба хвилюватись через тимчасове невизнання нашої автокефалії.

 

Натомість, ми маємо неофіційні контакти з більшістю Помісних Православних Церков, в тому числі і з Вселенською патріархією. Ні в одній із них не виникає заперечення в істинності нашої Церкви, в її православ’ї.

 

Причин невизнання три. Перша, не існує чітких і ясних канонів про механізм утворення автокефальних церков, крім 34 апостольського правила та деяких інших канонів та історичної практики. Друга, Українська Православна Церква розділена. Нам ставлять умовою визнання – об’єднання в єдину Помісну Православну Церкву. Третя, Російська Православна Церкви, яка робить все можливе і неможливе, використовуючи підступні засобі, в боротьбі проти визнання Української Церкви автокефальною.

 

Грецькі церкви кажуть нам: «Потерпіть, визнання вашої Церкви автокефальною у свій час прийде» ми і самі знаємо, що Українська Православна Церква буде визнана автокефальною. Не треба забувати, що Церквою Христовою, до якої належить і Українська Церква, керує Господь наш Ісус Христос. Він сказав під час Свого Вознесіння на небеса: «Я з вами в усі дні до кінця віку» (Мф. 28, 16). У свій час Господь створив такі обставини, при яких невизнати Українську Церкву автокефальною буде неможливо. Ось тоді і прийде молитовне єднання нашої Церкви з Вселенським православ’ям.

 

Напрям діяльності Київського Патріархату в майбутньому

 

Для того, щоб успішно діяти, треба знати мету і наполегливо прямувати до неї. Яка ж мета існування Київського Патріархату? Виконувати свою місію, яка полягає в тому, щоб вести людей до спасіння за допомогою благодаті Святого Духа, тобто вести віруючих до вічного блаженного життя. Для цього Син Божий прийшов на землю, став Людиною, постраждав, помер на хресті, воскрес на третій день із мертвих, вознісся на небеса, заснував Свою Церкву, до якої належить і Київський Патріархат. Без досягнення такої мети Церква не мала б сенсу свого існування. Не тимчасове, а вічне, не матеріальне, а духовне – є напрямок діяльності Церкви Христової взагалі, і УПК Київського Патріархату зокрема. Для цього ми відкриваємо парафії, будуємо храми, звершуємо богослужіння, проповідуємо Євангеліє Христове та займаємось соціальною діяльністю. Для нас, як для Церкви не чужі земні інтереси людей, не є чужою культура, нам близькі національні потреби українського народу, нарешті ми уболіваємо за нашу Українську державу.

 

Але для того, щоб виконувати цю місію нам потрібна в Україні єдина Помісна Українська Православна Церква. Це означає, що богослужіння повинно звершуватися зрозумілою для українського народу мовою, проповіді виголошуватися теж державною мовою, богослов’я розвиватися українське, духовенство і віруючі повинні знати свою правдиву українську церковну історію, а не викривлену і спотворену; тобто Українська Православна Церква повинна бути українською по духу, і не по назві. Це зовсім не означає, що ми повинні цуратися всього російського. Ні! Ми повинні любити і Російську Церкву. Бо Христос прийшов спасти всі народи, в тому числі і російський. Але в першу чергу ми повинні любити всій народ і свою Батьківщину. Хто не любить своїх батьків, той не може любити і ближніх.

 

В сьогоднішніх умовах Київський Патріархат повинен зосереджувати свої зусилля не на визнання автокефалії Помісними Церквами (хоча і це потрібно робити), а на зміцненні і розширенні, на всебічному духовному служінні українській пастві і українському народу. Це означає, що нам потрібно зберігати єдність і стабільність в нашій Церкві. Архієреї і духовенство повинні ретельно виконувати свої архіпастирські і пастирські обов’язки, виховуючи відданих церковній справі молодих священиків, які б дбали насамперед про духовне і вічне, а не про земне і тимчасове.

 

Нам треба виключати конфлікти і ворожнечу з єпископатом, духовенством і віруючими УПЦ Московського Патріархату, тому що любов єднає, а гріх розділяє. Ми ставимо своєю метою об’єднання з нашими братами із УПЦ Московського Патріархату, а це означає допомагати їм бути разом з нами єдине. Тільки таким шляхом, шляхом любові угодним Богові, ми можемо прийти до єдності. Коли ми говоримо про уникнення конфліктів, то це не означає не захищати інтереси віруючих Київського Патріархату. УПЦ Київського Патріархату повинна продовжувати неофіційні контакти з Вселенською Патріархією та іншими Помісними Церквами, особливо з Єрусалимською Церквою, де знаходяться святі місця, зі святою горою Афон – формоситам чужого життя; розширяться зв'язки з іншими християнськими церквами, і з Українською Греко-католицькою, Римо-католицькою, Англіканською та протестанськими церквами. У нас з ними стільки завдання – захист християнської моралі і християнської цінності в Європі і Америці. Як всім нам відомо, в наш час в Європі і Америці іде цілеспрямований наступ на християнство. Всі церкви повинні відчути свою відповідальність перед Господом нашим Ісусом Христом за Церкву Христову і стати на захист своєї віри.

 

На завершення треба сказати, що єдина Помісна Українська Православна Церква в Україні буде, не зважаючи на всі протидії Москви. Бог з тими, хто йде правдивою прямою дорогою, а не з тими, хто ходить кривими дорогами. З нами Бог, а там де Він там і перемога.

 

Про зміни до Статуту про управління 

Українською Православною Церквою Київського патріархату

 

Звершуючи своє служіння Церкві і Українському народу, ми не повинні забувати, що існують зовнішні і внутрішні сили, які мріють про знищення Київського патріархату під благовидним гаслом "ліквідації розколу". ліквідацією Київського патріархату вони розуміють досягнення єдності Церкви. Ми теж підтримуємо єдність Церкви Христової, але єдність у православній вірі і християнській любові, тобто чим жила і буде жити Православна Церква. Вони ж, я маю на увазі Московське церковне чиноначаліє, розуміють відмову від автокефалії Української церкви (що відмову вони називають покаянням) і повернення під адміністративне управління Московського Патріарху. Як бачите, мається на увазі зовнішня, а не внутрішня єдність, на зразок Католицької церкви. Москва може погодитись навіть на автономію Української Церкви, але ця автономна церква повинна бути в складі Московського патріархату. Нас автономія не задовольняє, бо Українська Православна Церква – велика Церква, крім того ми маємо незалежну Українську державу. По цій причині ми не можемо погодитись на "автономію".

 

Для того, щоб ці зовнішні і внутрішні сили не розхитали нашу Церкву, нам треба створити таку структуру Церкви, щоб не порушуючи церковних канонів, укріпити єдність церковного керівництва. Ця структура повинна виключити боротьбу за владу всередині нашого єпископу. Для того я пропоную Помісному собору ввести посаду Патріаршого намісника, який би автоматично, без обрання синодом, після смерті Патріарха став місцеблюстителя патріаршого Київського престолу. В надзвичайних обставинах Московський патріарх Тихон єдиновладно призначить трьох місцеблюстителів. Українська церква знаходиться в умовах розділення, теж в надзвичайних обставинах. Патріаршим намісником повинен бути єпархіальний архієрей Київської столичної області.

 

Посада Патріаршого намісника, як майбутнього Місцеблюстителя, не порушує соборності Церкви, тому що таке положення приймається соборно, на Помісному соборі. Крім того, Місцеблюститель очолює Синод і керує Церквою тимчасово до скликання Помісного собору, на якому таємним голосуванням обирається Патріарх.

 

Якщо ми не приймаємо такого доповнення до нашого Статуту, то ми свідомо поставимо Київський Патріархат в скрутне положення, в положення обеззброєнності, відкрите для нападу ворожих сил і внутрішньої боротьби. Треба передбачати можливість гіршого, і заздалегідь приймати запобіжні міри, щоб його уникнути.

 

Тому я сподіваюсь, що Помісний собор прийме необхідні доповнення до Статуту про Управління Українською Православною Церквою Київському Патріархату і тим самим канонічно укріпить нашу церкву і буди сприяти єдності єпископату.

 

Про канонізацію святих

 

На попередніх Помісних і архієрейських соборах ми зарахували до собору святих великого святого князя Ярослава Мудрого, благовірного князя Константина Острозького, святителя Іова, митрополита Київського, останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, преподобного ігумена Меркурія Брегинецького. Були канонізовані новомученики українські, але не поіменно, а соборно, тому що ми не знаємо достеменно хто із постраждалих від безбожників в часи гонінь на Церкву мученик, а хто не достойний слави мучеників за свої дії в ув’язненні. Таким чином ми хотіли уникнути можливості деканонізації, як це трапилося в Російській Церкві, яка спочатку канонізувала відповідну кількість новомучеників, а потім відкрилися їхні непристойні діяння і Церква змушена була їх деканонізувати. Канонізуючи новомучеників українських, наша Церква їх імена віддає на волю Божу. Господь знає, хто із них святий, а хто недостойний слави мучеників.

 

Нині Священний Синод пропонує Помісному Собору розглянути імена наступних захисників православної віри в Україні. Володимир-Волинського князя Володимира Васильківа, Київського князя Аскольда, і мученика Данила Братковича, постраждавшого за православну віру в ХVІІ ст., для внесення їх в список святих Української Церкви.

 

Висновки

 

Київський Патріархат і надалі повинен зростати і зміцнюватися, шукати спільні інтереси з нашими братами – православними українцями, маючи на увазі об’єднання в єдину Помісну Українську Православну Церкву. Українська держава і зокрема Президент України Віктор Янукович декларує рівне ставлення Держави до всіх християнських конфесій і релігій, хоча в деяких областях ми спостерігаємо негативне ставлення до Київського Патріархату. Ми повинні вимагати від влади рівного ставлення до українських церков не тільки на словах, але і на ділі.

 

Але ми, православні християни повинні покладати нашу надію на Бога, бо Він тримає в Своїх руках і народи, і кожну людину зокрема, і насамперед Церкву, яку Він придбав Кров’ю Сина Свого Господа нашого Ісуса Христа – Який є Главою Церкви. Господь сказав, возносячись тілом на небеса: «Я з вами до кінця віку» (Мф. 28: 16).

 

Оцінюючи здобутки, які є в УПЦ Київського патріархату, і бачачи в них виявлення всеблагого Промислу Божого, ми у смиренній свідомості своєї гріховності і недостойності приносимо Богу подяку за всі Його благодіяння по відношенню до Київського Патріархату і просимо Його явити Свою милість до нашої Церкви і нашої Української держави.

 

Святкуючи 1025-ліття Хрещення Київської Руси, пам’ятаючи все позитивне і негативне в історії нашої Церкви і нашого народу, ми ніколи не повинні забувати, що Господь наш Ісус Христос створив Церкву для очищення людей від гріхів, для оновлення нашої гріховної людської природи, для воскресіння і життя вічного. Наші земні труди і страждання настільки користі, наскільки вони приводять нас до Царства Божого і вічного блаженного життя. Пам’ятаємо, що любов все перемагає і єднає нас з Богом.

 

Зі смиренням у серці та упованням на милість Божу приступаємо до здійснення накресленої програми Собору. З великої Своєї милості, нехай Господь просвітить наш розум і наповнить наші серця миром і любов’ю, щоб ми звершили Його святу волю на Його славу.

 

Слава Ісусу Христу!

Слава Україні!