Cходження Святого Духа

День Святої Трійці - це свято на честь сходження Святого Духа на апостолів і разом з тим свято на честь Святої Трійці.

Таким чином це свято нагадує нам все найважливіше, що є у нашій вірі. Нагадує нам про те, наскільки великим і дивним є Бог єдиний за природою, але троїчний в Лицях; нагадує про те, що в нас, християнах, живе Дух Святий, Який відродив нас у таїнстві хрещення, давши нам нове духовне життя, нову праведну душу, в таїнстві миропомазання дав нам сили для праведного, святого життя.  Церква вірить, що в цей день у нас оновлюється благодать Св. Духа, Його спасенна сила, яка подається в цих таїнствах і відходить від нас через наші гріхи.

Таким чином дане свято оживлює в нашім розумі, в думках і в серцях, в почуттях найважливіше з того, що ми знаємо про Бога.

Ми хрещені в ім'я Пресвятої Трійці, в ім'я Отця і Сина, і Святого Духа. Тобто, це і є найважливішим в нашій християнській вірі. Те, що Бог не тільки єдиний по природі, а й троїчний в Лицях - цього люди не знали до пришестя Христа на землю. Не знаючи ж цього, не можна було мати правильного поняття про Бога. Тому ще до пришестя Христа Бог приховано, ніби натяками, вказував людям на цю велику таємницю. Наприклад, перед створенням людини Бог сказав Собі: “Сотворімо людину на образ наш і по подобі нашій", тобто це булла рада Лиць Св. Трійці між собою перед творінням людини. Але найбільш ясно на свою троїчність в Старому Завіті Бог указав явленням Аврааму у вигляді трьох мандрівників біля дуба Мамврійського. Цілком же таємниця Пресв. Трійці відкрилася тільки під час сходження Св. Духа на апостолів.

Дарування  Святого Духа людям було метою пришестя Спасителя на землю і всієї справи спасіння, яку Він звершив. Св. Іоанн Предтеча говорив про Спасителя, що Він буде хрестити людей Духом Святим і вогнем, тобто в хрещенні людям буде даровано благодать Духа Святого.

Дух Святий також посилався на людей і в Старому Завіті, але посилався лише окремим особистостям, обранцям Божим, головним чином пророкам. Головною ж різницею Старого й Нового Завітів, за словами тих же пророків, в тому, що в Новому Завіті Бог посилає Духа Свого “на всяку плоть” (Іоіль 2.28), тобто кожен віруючий може прийняти Святого Духа. У цьому розумінні про Старий Завіт можна сказати, що він був позбавлений благодатної дії Духа Святого. “Не було бо ще Духа на них, - не був бо Ісус ще прославлений" (Ін. 7.39). Причина такого сумного стану старозавітнього людства полягала в тому, що воно ще не було викуплене й виправдане, воно було гріховним, тому й  не могло прийняти такої великої святині, якою був Дух Святий, головною властивістю Якого, як показує саме ім'я Його, є найбільша святість.

Метою хресної смерті Христа було саме послання на землю Духа Святого. “Якщо Я не піду, говорить Спаситель апостолам перед своєю смертю, то Утішитель не прийде до вас, якщо ж піду, то пошлю Його вам" (Ін. 16.7). Тому дарування людям Святого Духа повинно було здійснитися одразу після воскресіння і вознесіння Спасителя. Якщо ж від цих останніх подій воно відділялося певним коротким проміжком часу, то, наскільки нам дозволено проникати в “часи й терміни, які Отець Небесний поклав у своїй владі" (Дій. 1.7), то для цього можна вказати дві причини: 1) апостолам треба було підготуватися до цього надзвичайного дару; 2) подія, як і інші важливі Христові діла на землі, повинна була здійснитися під час юдейського свята, оскільки Новий Завіт заснований на Старому і навіть у відношенні свят Христос прийшов не зруйнувати їх, а виконати.

Апостоли, які після смерті й воскресіння Спасителя розійшлися по своїх домівках і почали займатися попереднім ремеслом, як показує розповідь про явлення воскреслого Спасителя на Тиверіадському озері, перед вознесінням Господнім без лишньої причини перебувають зібраними разом у Єрусалимі. “Вони запитували Його: чи не в цей час, Господи, відновиш Ти царство Ізраїля?" (Дій. 1.8). Можливо, що цілий ряд явлень воскреслого Христа, особливо явлення на Тиверіадському озері, і понад 500 вірних, заставили апостолів призадуматися над обов’язками у відношенні до свого Господа. Особливо багато на це вплинуло Тиверіадське явлення: нагадуючи апостолам їх перше покликання на цьому ж озері, воно стало мовчазним докором їм за повернення до попередніх справ. Після цього явлення, яке євангелист Іоан недаремно ставитъ ocтаннім, апостоли самі зібралися в Єрусалимі, можливо, щоб порадитися, що їм робити далі, які нові обов’язки тепер покладені на них, яким є їхнє становище біля воскреслого Учителя, Який так рідко являється. Учитель Сам прийшов їм на допомогу. Він сказав, що вони повинні тільки чекати хрещення Духом Святим, і додав, що це хрещення відбудеться дуже скоро. Тільки після цього хрещення вони стануть достойними всесвітніми свідками Його. Це був Його останній завіт їм.

Коли хмара закрила від поглядів апостолів смиренний образ їх Божественного Учителя, коли вони зрозуміли, що їх Господь пішов, нарешті, до Свого Отця і що вони більше не побачать Його в цьому житті, тільки тоді вони зрозуміли як сильно любили Його. Тепер він опанував всією їхньою увагою і всіми думками.

Після хресної смерті Спасителя вони розійшлися по домівках і лише деколи збиралися разом. Тепер, після вознесіння Господа на небо, вони відчули, що не можуть залишити один одного й жити окремо, що щось дуже міцне зв’язує їх.

Тепер для них всі життєві турботи відішли на другій план. Єдиною думкою була думка про їхнього вознесеного Господа. Тепер вони своєю проповіддю повинні змусити світ підкоритись Господу та Його вченню. Чи можливо це? Якби вони не знали так близько Свого Божественного Учителя, не знали, що в Його руках абсолютно неможливе стає можливим, то вони б визнали таке доручення з Його сторони дивним. Світ, за межами якого вони не знали нічого, цей світ своєю проповіддю вони повинні навернути. Але апостоли свято вірили, що це діло можливе і здійсненне.

З чого ж почати це здійснення? Найперше апостоли зупинили свій погляд на Єрусалимі: звичайно, саме з нього вони будуть починати свою проповідь. Але чи можливо, щоб це горде місто, не повіривши самому Христу, пoвipило Його учням? І хто повірить їм в цьому великому бурхливому місті? Чи первосвященики, які з такою наполегливістю домагалися смерті для Христа? Чи фарисеї, яких Господь викривав своїми словами? Чи народ, який так несамовито вимагав Його розп’яття? При першій же спробі говорити на вулиці або в храмі про ім’я Христове їх схоплять і вб’ють.

І ось тепер, відчуваючи себе безсилими для виконання завіту Господа, вони вдалися до ревних молитов. Цілі дні всі вони проводили разом в молитвах. Їх не покидало напружене очікування майбутніх великих подій в їхньому житті і житті цілого світу.

Це товариство складалося не тільки з 11 найближчих учнів Христа, яке, на пропозицію Петра було поповнене до першопочаткового числа 12 обранням Матвія. До нього, звичайно, входили всі, хто супроводжував Спасителя напротязі всього Його земного життя. Між ними головне місце займала Пречиста Його Мати, яку тепер зі сторони вірних оточили особливою увагою, повагою та любов’ю. Після неї св. Лука в цьому товаристві називає братів Ісуса, які колись з недовірою відносилися до свого Небесного Родича, а тепер можливо від цього вони запалали великою ревністю. Між ними вже тоді  своєю ревністю і законною праведністю висувався Яків, що став першим єпископом першої християнської церкви Єрусалиму, це людина, яка користувалася великим впливом і серед єрусалимської аристократії. На одному з таких молитовних зібрань, які були в проміжку між вознесінням Господнім і днем П’ятдесятниці, таких близьких до Господа осіб, які перебували з апостолами єдинодушно в молитві, нараховувалося до 120 чоловік (Дій. 1.16). До цього число входили, ймовірно, і всі 70 апостолів, які були обрані й послані Господом на проповідь уже в останні місяці Його земного життя. До їх складу входили й брати Господа (Яків Праведний, Клеопа, Дієписьменник Лука). Це були не всі вірні, яких Спаситель залишив після Себе на землі: у Галилеї на одному із зібрань таких вірних, нараховувалося понад 500 чоловік (1Кор. 15.6). Відповідно, ці 120 чоловік були найбільш міцним ядром цієї першої і й так уже немалочисельної церкви.

Характерно, що в цьому центрі тодішньої церкви апостол Лука після 12 перших апостолів називає ще “деяких жінок”, з яких називає лише Матір Ісуса. Полум'яною відданістю жінок, які не залишили Божественного Учителя і на хресті, і біля гробу, їх ніжною і сумно-зосередженою любов'ю до Нього, можливо, зігрівалась і пожвавлювалася вся община. Ця любов заражала всіх і ще більше піднімала до висоти загальну відданість Учителеві і постійну думку про Нього.

Читаючи розповідь євангелиста Луки про сходження Св. Духа не одразу дає можливість визначити час і місце події. Це може виявитися дивним з причини того, що євангелист Лука серед усіх новозавітніх письменників був найточніший хроністом. Очевидно, що під час написання цієї події він був таким поглинутим внутрішнім її змістом, що не був у змозі зосередити свою увагу на її зовнішніх обставинах. Але уважне заглиблення в розповідь Дієписьменника дає можливість з великою достовірністю визначити як день події, так і її місце.

За словами Дієписьменника подія відбулося “коли закінчилися дні П'ятдесятниці" (Дій. 2.1). Оскільки свято П'ятдесятниці святкувалося один день (Лев. 23.21; Числ. 28.36), то ці слова не можуть мати того сенсу, який спостерігається на перший погляд, тобто коли закінчувалися дні свята П'ятдесятниці; до того ж в грецькому тексті тут є не “дні”, а “день": “коли наступив день П’ятдесятниці. Внаслідок близькості свята П'ятдесятниці з Пасхою, а також внутрішнього зв'язку цих двох свят і схожість їх богослужбових обрядів (на другий день Пасхи Богу в жертву приносили сніп нової пшениці, а на П'ятдесятницю два хліби з нових жнив), на весь період від Пасхи до П'ятдесятниці і в Старому Завіті, мабуть, як і в нас, дивилися як на священний, як на п'ятдесятиденне свято. Цим можна пояснити слов'янський переклад слів Дієписьменника. Для апостолів та інших послідовників Христа цей п'ятдесятиденний період був виключним по важливості і за спогадами на протязі всього їхнього життя.

Що стосується місця події, то саме мовчання про це Дієписьменника відсилає нас по колишній дуже точній вказівці на її місце, де зазвичай збиралися 12 учнів з іншими віруючими.

Євангелист Лука розповідає, що одразу після Господнього вознесіння апостоли та інші свідки прощального явлення Господа “увійшли до світлиці, де й перебували... єдинодушно в молитві (Дій. 1.13-14). Ця вказівка не протирічить словам святого Луки в Євангелії, що апостоли після вознесіння Господнього “перебували завжди в храмі, прославляючи й благословляючи Бога" (Лк. 24.52): вони могли бути в храмі тільки в той час, коли його зазвичай відвідував народ, тобто в спеціальні молитовні години; в інший же час вони збирались для молитви в приватному домі.

У цьому домі, власник якого невідомий, для зборів учні Христа користувалися лише однією кімнатою, а саме кімнатою другого поверху (відповідно, дім був немалий), яка була під самим дахом ? світлиця. Оскільки й тайна вечеря відбувалася у світлиці, а також і те, що галилеяни не могли мати широких знайомств у Єрусалимі, то майже з повною точністю можна припустити, що світлиця молитовних зібрань учнів Христа була також кімнатою  тайної вечері. Звідси також бере початок загальнохристиянське переданння, що й сходження Св. Духа відбулося в цій світлиці. З її балкону, тобто зі сходової площадки, яка в тодішніх єрусалимських домах на другому поверсі завжди була зовнішньою, або з плоского даху будівлі, до якої було близько з світлиці, Петро, оточений 11 апостолами, міг легко звертатися до тисячного натовпу.

На свято П'ятдесятниці щорічно, як і на Пасху та Кущі, за Мойсеєвим законом, коли “повинна зійтися вся чоловіча стать Ізраїля перед лице Владики Господа, Єрусалим кишів тисячами благочестивих паломників, що збиралися зі всіх кінців світу. В таких випадках релігійне натхнення передається від одного до іншого. Якщо всі дні перед святом Христові учні проводили в молитві, то цього святого дня їхня молитва повинна була стати особливо гарячою та сильною.

Був ранок великого свята, коли апостоли та інші вірні вже всі були разом готові розпочати цілоденну молитву. Раптом тремтіння і жах пробігли по тілах всіх присутніх. Звідкіля ж узявся і що означає цей сильний шум? Це не був шум численного натовпу, що йде до храму. І не був це шум землетрусу, оскільки походив зверху з неба, а не знизу. Це був шум якогось урагану, бурі. Але ніякого вітру й ніякої бурі на дворі не було видно. Проте на обличчях людей, що були на вулиці теж написане здивування, весь натовпом лине до їхнього будинку, піднімає догори очі, шукає причини цього шуму і так само, як і апостоли, нічого не бачить. Це дійсно було подихом Самого Бога Вседержителя, невидимим, як Він Сам, і лише відчутний природою і повітрям. І ось над ними появився вогонь — вогонь, якого вони досі не бачили. Цей вогонь явився у дивній формі, у вигляді рухомих язиків,  що літали по кімнаті, і ніби свідомо обираючи собі місце, зупиняючись над їхніми головами. Вони не опалювали, а тільки світили і виблискували страшно та сліпуче.

З Його дотиком в душі апостолів вилилося солодке, таємниче, високе священне піднесення. Всі вони відчули незбагненну благість і любов Божу, яку зазвичай черства людська душа так мало відчуває. Душу наповнило нестримне бажання дякувати, славити й хвалити Бога.

У звичайних словах буденної мови така хвала й така подяка не можуть поміститися. Такий стан потребує якихось особливих слів. Воно потребує всіх сил слабкого людського слова, всіх звуків і відтінків голосу, на які здатне горло та язик.  З їхніх вуст несподівано полилися нечувані ними досі слова та речення. Невже саме це обіцяв їм Господь, кажучи, що віруючі в Нього “будуть говорити новими мовами (Мк. 16.17). Ось так Господь виконав свою обіцянку.

Також не є випадковістю і те, що Господь дарував Святого Духа апостолам саме в день П'ятдесятниці. Найперше це був день Синайського законодавства. Ці дві події є однорідними. Там і тут Бог входить у завіт з людьми, кладе початок Свого царства на землі - Церкві. “Сіонське і Синайське Законодавство, - говорить блаж. Єроним, - було на 50-й день після Пасхи. На Синаї від землетрусу тряслася  гора, — на Сіоні здригався дім апостолів; там серед полум'я і блискавок лунали грім та бурхливий голос - тут з вогняним виглядом язиків “був шум з небес, як бурхливе дихання в повітрі; там звук труби загримів слова закону - тут євангельська труба виголосила вустами апостолів".

Якщо дивитися із зовнішньої сторони, то перший, древній завіт був закладений з незрівнянно більшою урочистістю, в обставинах набагато більше величних. Повітря та гору завіту приголомшували громи та блискавки. Вона горіла й диміла. З висоти гори лунав голос Самого Бога, що приводив усіх в страх і трепет. Проте тут природа бачила Боже сходження на землю тільки в сильному шумі і вогняних язиках. Однак так мало зачепивши зовнішню природу, Святий Дух Своїм сходженням набагато сильніше подіяв на людську духовну природу: Він преобразив душі апостолів та віруючих.

Зовнішні явища, які супроводжували виливання Духа Святого, були в рівній мірі і звук, і світло, і знамення для слуху й зору. Це не була природна буря.

Чуттєві образи переважали тому, що все духовне в нашому світі невіддільне від тілесного. Чуттєві видимі знамення були ніби чуттєвотілесною оболонкою самої духовної сили і частково служили для того, щоб сповістити і ззовні прославити сходження Святого Духа, частково для того, щоб можна було тілесно уявити силу й дію Духа, частково ж для того, щоб підсилити сприйняття душі для дару Духа. Шум з неба був образом того, що це “сила з висоти (Лк. 24.49); наповнення всього будинку шумом - символ того, що всі присутні в ньому повинні будуть наповнитися Святим Духом. Полум’я є образом святого пориву та натхнення, які мали загоріти в серцях.  Язики - образ  того, що язик і слово, керовані Духом Божим, будуть провіщати небесне й святе. “Приходить Дух Святий, - говорить св. Іоан Золотоустий, - у вигляді язиків, даючи кожному частку дорученого йому начальства та учительства". І дійсно, передання вважає кожного з апостолів просвітителем якоїсь країни: Фому - Індії, Филипа - Ефіопії, Якова - Іспанії, Андрія - України.

З внутрішньої сторони Дієписьменник характеризує все, що відбулося, такими словами: “Всі наповнилися Духом Святим". Тепер Святий Дух був поданий не частково, а у всій повноті. Досі ще не було постійного місця перебування Духа Святого. Навіть Іоан Предтеча, про якого також було передбачено, що він наповниться Духу Святим, мав тільки особливий дар Духа ? для попередження Христа. Також і апостоли раніше отримували часткові і непостійні дари Духа. Тепер же вони отримали повний і постійний дар. “Дух Святий, - говорить св. Григорій Богослов, - в учнях Христових діяв триразово, в міру їхнього сприйняття, і в три різні періоди: до Христових страждань неявно (Mт. 10.1-20), після воскресіння більш виразно (Ін. 20.22), а в день П'ятдесятниці істотно".

Тільки тепер апостоли зрозуміли, яким є таємничий дар Св. Духа, про який так часто їм говорив Господь і якого обіцяв їм під час вознесіння “після кількох днів", кажучи словами св. Іоана Предтечі, що вони “будуть хрещені Духом Святим”. Тоді вони майже не розуміли, про що Він говорить. Але з Писання вони знали, що Дух Божий говорив через пророків і що “в останні дні Бог виллє Духа Свого на кожну плоть і всі вірні будуть пророкувати (Іоіл. 2.28). Але тільки тепер вони відчули, що в цей час людину наповнює всемогутня сила самого Бога, здатна зробити неможливе можливим. Тепер вони можуть говорити про Господа Ісуса всім. Тепер вони знають, що і як слід говорити про Нього. Тепер їхнє слово зможе проникнути до кожної душі.

Тільки тепер вони зможуть і готові приступити до великої справи навернення світу до Христа. І це не випадковість, а Промисел Божий, - що цей світ, “до кінців землі", був тепер представлений в тисячному натовпі тих, які зібралися біля їхнього будинку.

“І почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм говорити.” Предметом їхньої мови було не проповідь євангелія, а прославлення Бога (Дій. 2.11). Те, що учні, наповнені Святим Духом вдалися до молитви, величання і прославлення Бога і саме на багатьох чужих мовах, прообразувало собою все освячене людство недалекого майбутнього, коли всі статі та мови будуть служити й співати Богові і Його Христу в Святому Дусі.

Виливання Духа викликало виливання душі в прославленні Бога. Святий вогонь з неба запалив душі, а вогонь молитви піднісся полум’ям знову до неба. Серце було занадто повним, щоб вуста мовчали.

Якщо предвічний Син Божий сам є Слово, то Дух Отця і Сина спонукає душу висловитися. Мова - цей найбільший дар людині, який був опоганений гріхом та зіпсованістю людини, Духом Божим знову очищується і освячується, знову починаючи хвалити Бога.

Багатомовність виражала загальнолюдське дарування Духа Святого. Також легкість мов означала могутність і милість, з якою Дух Божий діяв.

Так зрозумів ці мови й натовп, який зібрався біля будинку. Очевидно шум, що виник з причини сходження Святого Духа, було чути не тільки в домі, а й у цілому місті. Поширюючись з неба, звук зосереджувався біля будинку, де були апостоли. Апостоли ймовірно вийшли з кімнати і продовжували говорити перед всім натовпом, який зібрався. Якщо будинок стояв на досить великому відкритому місці, то перед ним міг зібратися доволі великий натовп.

Присутніх Дієписьменник описує як людей “побожних”, “благоговійних”, з кожного народу під небесами", називаючи так очевидно євреїв і прозелітів з розсіяння. Розсіяність євреїв спочатку по Сходу, потім по Заходу, будучи карою їм за нечестя, тепер стало способом їхнього помилування, а разом з ними і всього людства: вони стали свідками великого Божого чуда і мостом для переходу євангелія від Божого народу до язичників.

Починаючи свою промову урочистим зверненням “мужі юдейські і всі, хто живе в Єрусалимі." Цим він спонукав чекати від своєї промови чогось важливого. Петро розпочинає говорити з насмішок деяких глядачів про те, що апостоли п’яні і відкидає цей закид указавши на ранню годину дня, коли до того ж була перша година для молитви відповідно часу ранньої жертви; до цього часу, особливо в свята, ізраїльтяни не приймали їжі.

Апостол доводить, що факт, який так вразив усіх, не що інше, як виконання відомої слухачам Божественної обіцянки у пророка Іоіля про виливання в “останні дні" (тобто месіанські часи) Духа Божого на кожну плоть, до того ж це виливання буде супроводжуватися, за словами Іоіля, пророкуванням людей всіх віків і станів: старих, юнаків, жінок. Виконання цього пророцтва повинно показати слухачам, що вже наступив і той зумовлений Богом час, коли обіцяний Богом прихід Христа вже відбувся. Це був Він “засвідчений від Бога" і під час земного життя “силами, чудесами й знаменнями". Це Він з Божої волі був ними убитий, слухачами апостола, хоча й руками язичників. Це Його воскресив Бог, тому що смерті “було неможливо утримати його", як це провістив Давид (Пс. 15), особливо словами: “не залиш душі моєї в пеклі і не дай святому Твоєму зазнати тління"). Це Він Ісус, “будучи вознесений (на небо) правицею" Божою і прийнявши від Отця обіцянку Святого Духа, вилив те, що ви нині бачите і чуєте", як це зобразив Давид в Пс. 109 під виразом сидіння Господа його по правиці Бога. “Отже твердо знай, весь доме Ізраїлів, - закінчив апостол свої слова, - що Бог зробив Цього Ісуса Господом і Христом, якого ви розіпнули".

Дія цієї проповіді було і сильною, і швидкою. „Чувши це, вони серцем розчулилися і сказали Петру та іншим апостолам: “що нам робити, мужі й браття?” (Дій. 2.37). Слухачі апостола усвідомили свій гріх проти розп’ятого Ісуса, бо тільки тепер побачили в Ньому Месію і Господа, відчувши, наскільки своїм ставленням до Нього вони образили Бога і якій карі підлягали за це. Проповідь Петра, вплинувши таким чином на слухачів, подіяла одразу на їхню волю, як це видно з їхнього питання: “що нам робити?” Звертаючись з довірою до Петра та інших апостолів, як до братів, слухачі проявляють повну готовність зробити те, що вимагає тепер від них обов’язок і воля Божа.

Петро у відповідь на це питання вказує простий євангельський шлях. Від людей, які були причасні гріхові розп’яття Христа, він не вимагає ні постів, ані ніяких важких подвигів, а одного сердечного і глибокого розкаяння. Після такого розкаяння вони повинні охреститися в ім'я Ісуса, яким вони нехтували досі. Апостол без будь-якого пояснення використовує новий в тодішньому юдействі термін “хрещення", припускаючи   його   достатньо   відомим через посередництво діяльності Іоана Хрестителя і самого Христа, точніше Його учнів.

Подаючи присутнім дві неважкі для виконання вимоги, апостол також  подає їм дві величні обіцянки від Бога. Перше - саме хрещення, друге нерозривно поєднане з першим - це відпущення гріхів в таїнстві хрещення. Для другої обіцянки обов’язковою умовою є хрещення: “і отримаєте дар Святого Духа", такий дар, який тепер отримали апостоли й інші учні Ісуса. Апостол Петро не говорить слухачам коли і як можна отримати цей дар, замість цього він подає їм запоруку цього. В цьому вони можуть бути впевнені, оскільки їм “належить обіцянка", яка випливає з попередніх слів Петра. Це обіцянка дарування Духа Святого, яку Бог дав через пророка Іоіля та інших пророків. Не тільки їм належить ця велика обіцянка, але усім майбутнім поколінням вибраного народу: “і дітям вашим", і навіть “тим, що далеко знаходяться", тобто язичникам. Але тільки тим з них, кого Бог побачить достойним і здатним отримати цю обіцянку: “кого покличе Господь Бог наш.” Можливо цими останніми словами апостол покірно вказав на тих слухачів, на яких не подіяла його промова, пояснюючи, чому вона не подіяла.

Звертаючись вже виключно до тих, на кого подіяли його слова, і даючи їм необхідні для прийняття в Церкву настанови, апостол ще довго й багато говорив про те саме. Євангелист Лука відмічає головну думку, яка особливо вразила його: “спасайтеся від роду цього розбещеного". Всі, хто охрестився, повинні були абсолютно відійти від цього гріховного суспільства, в якому вони жили, і дбайливо оберігати себе від його тлінного впливу.

Дія проповіді апостола Петра була вражаючою: близько 3000 людей повірили “того дня" і “приєдналися", до малої общини учнів Христових. Також слова Дієписьменника показують, що проповідь апостола подіяла не на всіх слухачів.

Сходження Св. Духа на апостолів було початком Церкви Христової на землі. Церква була заснована Господом Ісусом Христом, Його первосвященичим, пророчим і царським служінням, особливо через покликання апостолів та інших учнів, через встановлення таїнств. Але до дня П'ятдесятниці товариство учнів Христових було подібне до людського тіла, яке не було освячене Богом на землі, аж поки в нього Бог не вдихнув дихання життя. В день П'ятдесятниці зібрання учнів Христових наповнив Дух, тому воно стало живою душею. З цього часу Церква Христова отримала можливість рости через приєднання до себе інших нових членів.

Такий ріст Церкви, внутрішньо і зовнішньо, Дієписьменник описує  в безпосередньому зв'язку з розповіддю про сходження Святого Духа і заснуванням Церкви (Дій. 2.2-43). Перш за все св. Лука торкається подальшої долі й життя тих нових членів, яких дав Церкві день П'ятдесятниці. Потребуючи глибокого ознайомлення з істинами нової релігії, вони невідлучно перебували з апостолам. Новонавернені не могли не відчувати, як сильно їм потрібне глибоке утвердження в істині і спілкуванні з Богом в Христі; саме тому вони постійно “перебували в науці апостольській" та в “спільноті братерській" з віруючими, що головним чином виражалося в участі в таїнстві причастя і богослужіння (“молитвах" -  як стає зрозуміло суспільних).

Євангелист Лука розповідає про враження новонавернених від приходу до Церкви такої безлічі людей: воно привело їх в священний жах, давши їм мимоволі відчути в цих подіях руку Божу, силу Божу. Це розбудило в них передчуття майбутнього гніву на впертих ворогів Божих. Це приголомшливе враження поновлювалося і росло ще й від чудес, які почали творити апостоли, отримавши дар Святого Духа.

Підготував Володимир Яцульчак

Церква.info